Ротонда душогубців

Олена Антонівна ішла із Чеки, неначе зварена. Для неї і день не день був, і вулична метушня була для неї не ближча, ніж небесні хмарки, що пролітали над містом. Вона уже ні про що не могла й думати, окрім раз усвідомлених розумінь жахливих явищ життя і окрім раз відчутих картин цього самого життя. Не прийняли у Чеці бриля, значить, щось погано. Уже ж не раз бувало з її знайомими, для яких повернення речей із тюрми або не прийняття їх у тюрму для арештованих означало смерть їх. А пропонування, щоб вона служила Чеці, була така можливість, про яку вона не могла реально й думати ні при яких обставинах. Ну що ж, що вона чула про те, що і той і та вже чекісти. Або про те, що той і та служать у Чеці для консультацій смертей арештантів і для стверджень про нормальність чи ненормальність засуджених на смерть — та вона не могла допустити, щоб таке і з нею трапилося, бо це було б поза всякими нормами її тями про добро і зло. І ось вона вже під домашнім арештом. А за віщо? Звичайно, за те, що чула чекістську розмову… І, звичайно, вони їй цього не забудуть ніколи, поки вона ще на волі або не співробітничає з ними. Значить, треба тікати… Забрати свою одежу і гнатися чимдуж до товаришки туди, куди вона вже простелила стежку й Гапусі.

І поки дійшла до своєї хати, то отакі настрої і думки кілька разів оббігли коло її свідомості. І останнє вирішення її опанувало нею всією і обернуло у нервову гарячку, від якої аж пробігав холодний струс. І тільки на східцях свого помешкання вона трохи отямилася і побачила, що день ясний, ласкавий і привітний, бо від східців, дверей і від ручки дверної вона обличчям почула весняне тепле повітря. А на самій ручці, зафарбованій у чорне, сидів жовтий метелик з чорними крапельками на крильцях. Тільки що вона простягла руку з ключем відпирати двері, то метелик злетів.

І пригадала вона дуже давню весну, коли німці прийшли перший раз на Україну. Тоді батьки її ще були живі і жили на селі. І проти німців вибухали повстання як не там, то там. І після кожного такого повстання проїздили кінні німецькі загони через їхнє село. І кожний вершник, крім усякої іншої зброї, ще й мав довгого списа з жовто–чорним прапорцем. І тоді школярі, з якими вона й сама ходила до школи, казали, що то на тих прапорцях написано: «Смерть Україні!» Згадка пройняла гострим болем її душу, і вона, зачинивши за собою двері і ввійшовши у свою хату, зупинилася коло порога і мимохіть глянула навколо, неначе зайшла в чужу. Було порожньо і сиротливо і не було кого ждати, крім Чудієва. І хвилювання почало підступати до горла, і разом з ним виникли слова й І. Гаврилюка: «Коли ми кинемо у наступ за вимогами Керенського свої війська, то впадуть наші жовто–блакитні прапори, сила наших братів»… І поклала Олена Антонівна на стіл чоловіків бриль і, притисши до серця обома руками свою течку і дивлячись на бриль, заголосила на всю кімнату… І враз раптово і напружено затихла… Вона прислухалася. Мить — одна, друга. Тиша. І вона хутко поклала коло бриля течку і хотіла іти до дверей та й зупинилася від рішучого і вже затяжного стукоту у заперті двері. І чекала, доки стукіт не зупинився. А потім, охоплена наглою тривогою, помалу почала йти до дверей, неначе її підошви прилипали до підлоги, залитої дуже густою смолою. І спитала вона коло дверей, не торкаючи їх руками:

— Хто там?

І почулося знадвору:

— А, це хазяйка?.. Відчиніть, будь ласка, я до вас.

Голос був чоловічий і вже їй десь знайомий. І вона відчинила двері і вихилилася через поріг надвір, тримаючися лівою рукою за одвірок. Перед нею стояв щупленький товариш у синім смугастім костюмі і без картуза. Він чемно їй поклонився і взявся правою рукою за двері, щоб уходити в хату. Олена Антонівна спочатку не могла його впізнати. Але коли він промовив:

— Я до вас не більше як на десять хвилин…

І потяг за двері, хазяйка впізнала Парцюню і дивно–охляло стала при стіні, мовчки пропускаючи проз себе його в хату. Для бідної молодої жінки несподіванка була страшніша від тих марищ, які може уявити собі мала самотня дитина в хаті, коли вже смеркалося надворі і вона не знає, як засвітити.

А причина приходу Парцюні була та, що він був чекіст, і так, як і всі вони, і він був підозрілий до всього. І через те, коли Парцюня після розмов у кімнаті Сіямського углядів за спиною у себе Щоголову, він рішив, що справа Брусова повернулася гостряком до його, Парцюні. І він рішив за всяку ціну довідатися точніше, в чім справа. І, прослідкувавши Щоголову від Гепеви аж до хати, він ще трошки пройшовся вниз по вулиці Леонтовича, а потім, вернувшись, застукав у двері. Йому справа малювалася такою небезпечною, що в його душі була звага іти на все, аби тільки ліквідувати напад ззаду. І оце зараз він, стоячи спиною до стола і приємно посміхаючися до хазяйки, яка зніяковіло входила просто нього в кімнату, запитався:

— Де мені дозволите сісти?.. Бо я цілу ніч був заклопотаний і не хочеться витрачати енергії до повної знемоги…

Олена Антонівна швидко взяла коло вікна стілець і присунула його до стола, і попрохала:

— Прохаю, сідайте…