Ротонда душогубців

— Ви мого чоловіка арештували… Що ж ви йому зробили, що дозволяєте собі з приводу його висловлювати такі страшні натяки?..

І він здивовано витріщив на неї очі і, ніби трохи повагавшись, відповів:

— Не скажу.

— Чого?

А Парцюня, показуючи пальцем на бриль, спитався:

— Це ж ви його сьогодні приносили до Сіямського?..

— Так, я з ним там була.

— Ну от, — сказав упевнено Парцюня, — вам бриль і скаже про вашого чоловіка… Спитайте його.

І збита цими словами геть з усіх своїх свідомих і підсвідомих наставлень, які пхнули її на розмову, Олена Антонівна промовила так, неначе взяла на себе непотрібну, нерозумну і страшно заплутану і тяжку вину:

— Я вас не розумію…

А Парцюня… О, він прекрасно зрозумів тепер оголену розпуку Олени Антонівни… І прекрасно зрозумів, чого варті її слова «я вас не розумію». І через те до всього цього сказаного ще й додав зневажливо:

— Їй–богу, ви зараз такі, як тисяча тисяч української інтелігенції, яка відвертається від окреслів усієї комуністичної дійсності і хапається за маленьку реальність того життя, до якого є вже звичка… І то тільки для того, щоб продовжити самообман… Щоб довше не бачити нас, комуністів… Жалюгідні люди і жалюгідна тактика!.. Ну, скажіть, що вам Сіамський сказав, як ви були?..

— Він сказав, щоб я принесла бриль через два дні, і тоді він передасть його чоловікові…

І від її відповіді у Парцюні мигнув на обличчі усміх, і він пояснив:

— Старе життя у своїй гіршій частині завжди шанувало слово «обітниця», бо старому світові не ходило про реальний сенс речей, а про уявний… Старий світ опирав свою головну силу на уроєні віками фантоми: рай, пекло тощо… І через те «добро» — одна з найголовніших містерій старого життя, так само недосяжне, як і рай, ставало ідеалом і метою. І всі оті Гюги, Діккенси, Сковороди, Толсті і Хрести завжди були коло обітниць вартовими, щоб жила «надія» коло ними сказаних слів, неначе казка в головах дітей.

Казка — гарна річ, але хліба слухачеві не дасть. І ми тепер тільки те робимо, що в обсязі наших реальних можливостей у цім житті і на цій землі. Вроду, красоти ми відкидаємо, бо вони не корисні. Надія — теж краса. І хто її плекає, той шахрай. І от через те, коли вам Сіамський сказав, що візьме для передачі бриль для вашого чоловіка, то це він так само вас поставив перед вашим же бажанням, якби сказав прийти до його через п'ятсот тисяч років… Бо комуністи бачать, що треба робити, а що ні. Як треба, то цієї ж миті вони роблять і не відкладають ані на цятинку часу. А коли вони відклали на день, то це вони відклали на тисячу років… На нездійснимість..

Ах, та що говорити?.. Кожна сліпа, глуха й дурна людина уже переконалася, що із всього того, що наші установи обіцяють, нічогісінько не дається, бо вони не для підтримки ілюзій, а для реальних можливостей. Вони для того, щоб брати податки і зміцнювати комуну тут і за границею, а не для підтримки слова «добро» для якихось там невідомих… Це ви мусите знати, як майбутній чекіст, аби не стукати чолом у двері, які треба просто розвалити… От що… Поставте сумнів до призначеного терміну моїм товаришем і ви наблизитесь на якусь цаль до дійсності…

І він устав і обминув стіл, і підійшов до Олени Антонівни, і простяг руку на прощання… І вона встала, але обидві свої руки трошки відвела назад і вимовила твердим і сумним голосом:

— Я вам руки не подам. Ваш світ страшний. І моя маленька самота із старими богами, такими, як Христос, Гюго, Діккенс, мені миліші, мабуть, і за все моє бідне і безборонне життя!.. Бувайте здорові…

І Парцюня хрипко промовив:

— Значить, я зробив неудачний хід… Значить, ви пропали…

— А не ви?..

— Ні. Але вам утікати від нас можна тільки на той світ… І через те я до вас узавтра ще раз прийду, і може… про одруження з вами закінчимо справу, а не про загибель людини… До побачення!