Ротонда душогубців

І вона здивовано оглянулась навколо і, зрозумівши, що від неї прохають, підібрала течку під лікоть і, взявши в ту саму руку й бриль, встала і правою рукою потягла стілець до вікна. І тут сівши, знов поклала все собі на коліна у такім ладу, як і раніше. А Сіямський, мовчки прослідкувавши очима за нею і за всіма її рухами і почекавши, доки вона не заспокоїлася, узяв телефонічну рурку до вуха і заговорив:

— Покличте, будь ласка, до мене товариша Парцюню… Чуєте?.. Добре, я жду.

І повісив, і уперся очима у свій порожній стіл. Ждати довго не довелося. Двері відчинилися, і з'явився справді Парцюня. І не оглядаючись, і не звертаючи жодної уваги, як там за ним зачиняться двері, махнув ними з правої руки, підвівши свою голову питальним знаком до Сіамського:

— Що, не витримало серце господаря?..

Гукнув він і підійшов до стола, і простяг через його руку до здоровкання. Сіямський, її здавивши у долоні, неначе неголодний собака придавлює до землі писком кинутий йому шматок хліба, став говорити, виявляючи свою невдоволену рацію:

— Ти затримуєш, хоч і знаєш, що генеральна акція, про яку я тобі раніше натякав, розгорнулася до кульмінаційної своєї сили. На провінції всі допри і відділи Чеки переповнені матеріалом, призначеним на ліквідацію. І в нашій Лук'янівці не то що камери, а й середні коридори, і двір тюрми аж ворушаться селянським смородом, торбами, шапками, свитками, постолами, порепаними п'ятами, онучами та немитими та нечесаними бородами…

— Борисе Мосєйовичу, — перебив йому враз Парцюня, — не говори гіперболами, бо не здивуєш…

— Що ж, по–твоєму і Совєцька Росія є гіпербола?..

— Скажи мені, чого ти від мене хочеш?..

— Я від тебе хочу, щоб ти пригадав нашу розмову перед арештом Бруса… Я тобі кажу, що мої передбачення щодо наших оперативних помешкань виправдались. Через два дні ми сюди з допру перевеземо всю арештовану українську інтелігенцію… І будемо тут допомагати їй, щоб вона собі створила обличчя «борців за свободу». А то просто гидко з ними мати діло. Не вміють навіть свою очевидну погибель оформити у якусь теорію перед сторонніми людьми…

— Парка не парь. Я здаюся на всю твою волю… Що хоч, те й роби з усіма твоїми камерами, тільки мойого смертника лиши моїй волі…

— А через віщо він у тебе вже смертник?

— Через те, що він цілковито не хоче розуміти тієї справи, якою я зацікавлений. І психічно досить напружено живе уроєними фантомами, що на мене діють, як можливість інших його злочинів. Він перестав їсти, пити і відмовляє зі мною говорити. Ну, навіщо йому, нормальній людині, так себе мучити? Ясно, що хоче з переляку сховати важніші справи, ніж ті, за які він опинився у арешті…

— Значить, на твій погляд…

Щось хотів сказати Сіямський, та Парцюня, бувши у стані розгорнутого клопоту і розгорнутого вияву своєї постражданої певності, поквапився знов:

— Еге ж… Значить, на мій погляд, він підходить під загальні зацікавлення нашої Чеки… І значить те, що коли він голодування перерве, то матиме «статтю» на смерть, а коли не перерве, то треба його спровадити у божевільню на довічне…

— А чого б його не віддати його жінці на її відповідальність, а не конче садити у божевільню… ніби там тепер вільніше, ніж у допрах?..

— Ти кажеш таке? Добре…

Підхопив Парцюня:

— Нехай і так… Нехай по–твоєму. В жіночих руках він себе відпустить всього, одійде від зашпарів. І з домашнього затишку його можна буде вихопити цілим з усім його злочинним гамузом. І в наших руках тоді він буде курчам, вихопленим шулікою із–під квочки. А шуліка вихоплених курчат до віку не вертає. І справа з ізоляціями буде ґрунтовно закінчена…

— Ти завжди фантазуєш. Мене цікавить не те. Я іду за своїми міркуваннями… Так–от, ми його зараз і віддаємо його дружині…

І Парцюня зупинив здивований і повний питання погляд на обличчі Сіамського. Здавалося, що він навіть перестав дихати. І нарешті, ніби в чомусь переконався, рішив:

— Ні, зараз його випустити неможливо, бо, на мій погляд, він тільки мертвий може бути добрим громадянином або добрим недужим для наших психіатричних установ. І то тільки тоді, коли він під нашим наглядом буде добре закопаний у землю…

— Але ж ти його мусиш звільнити, чи ні?

— Тільки тоді, коли він не припинить свого голоду.

— Через кілька день?

— Може, через тиждень, а може, й через два.

І Сіамський устав і, сміючись і простягаючи руку на знак, що розмова скінчена, вимовив:

— Ну, бувай здоров… Два тижні не хотітиму з тобою зустрічатися.

І Парцюня, не торкаючись його руки, а тільки піднісши свою праву руку по–військовому і швидко повернувшись, пройшов з половину відстані до дверей. Та й побачив Олену Антонівну. І, видно, її впізнавши, зупинився напівоберта так, що грудьми став рівнобіжно із стіною, а з головою, обернутою до Сіямського. І, не знижуючи піднятої руки, спитався осілим хрипким голосом:

— Змова супроти мене?..

І була відповідь:

— Ні, це я даю завдаток нашого довір'я громадянці, Олені Брус… Хочу, аби вона стала нашим товаришем у нашій тяжкій чекістській діяльності.