Ротонда душогубців

І він замовк, тримаючися обома руками за груди. І здавалося, що ось–ось зайдеться якимсь невгамовно болючим кашлем… Чи сухотним, чи, може, й коклюшом. І на щелепах м'язи, видуті зусиллям, щоб не розтулити рот для віддиху, ходили ходором і в тремтінні, і в здриганні. І видно було, що як тільки він послаблював зусиллям щелепних м'язів, то рот розтулявся і зуби цокотіли. Але він говорив:

— Бачите, який жах… Всю Україну женуть у тюрми… і ваш уже чоловік сидить… мій знайомий, а я хочу жити і житиму, помагаючи більшовикам те нищить, що їм на заваді… Я не більшовик і в партії ніколи не буду, але буду всім своїм єством їм помагати… Тепер розумієте?.. Почекайте, не хапайтеся від мене тікати. Сидіть, бо я ще не з'ясував…

І він рішуче підійшов до Олени Антонівни, яка була раптом підвелася, щоб залишити кімнату, і, взявши її за плечі, посадив знов на диван. І вона, почуваючи своє безсилля тут, попрохала його, неначе застогнала:

— Не говоріть мені такого більше, бо не маю снаги слухати і терпіти безперестанку наругу…

І він, сівши на стілець перед нею і нагнувшись до неї, почав уже супокійніше, але з таким же понурим настроєм виказувати свою рацію. І коли він сідав, то навіть не помітив, як зачепив свої черевики правою ногою, з яких один, крутнувшись на місці, так і лишився. А другий, посковзнувшись, опинився в нього перед стільцем, а шкарпетки простяглися між обома черевиками.

— Та й скажіть мені, як я можу бути іншим, цебто, на ваш погляд, кращим, знаючи ось таке і з нашої української бувальщини?.. Не з історії, не з літератури, а іменно з бувальщини… Історію визволення нації люди роблять з якоюсь совістю, що зв'язана з етикою цілого свого народу… А бувальщина трапляється тільки із особами, тільки з п'яницями, тільки з гоголівськими Вакулами та Солопіями Черевиками… Хоч би яку завгодно їм прийшлося провадити справу!.. Ви ж не знаєте, що Україна уже ж була в нас і могутньою, і гарною, і нашою дорогою Матір'ю. А Центральна Рада з генеральними своїми комітетчиками, змовившись, віддали її, нашу Матір, москалям… Керенському за те, що він Центральну Раду уважав не тією онучою, яку передбачав ще Шевченко:

Онуча, сміття з помела
його величества та й годі…

А тією онучою, яку відірвав від давньої своєї виразки московський босяк, вилізши із книжок Максима Горького… В 1917 році, весною, на позиціях Західного фронту було вже цілком відокремлених з українським старшинством і прапорами більше як двадцять дивізій українського війська!.. Фронти мовчали. Росіяни не йшли в наступ. А українці на всім фронтовім протязі організовувалися і стягалися під рідні прапори на захист своєї Батьківщини… І вже було більше двадцяти дивізій… Більше як мільйон озброєних і вишколених наших вояків… І ось Керенський, який трохи не садив у мордяку нашу Центральну Раду, звелів їй, щоб вона кинула свої сили у наступ… І з'їхався другий Всеукраїнський військовий з'їзд. А з'їздом порядкував генеральний комітет Центральної Ради… І почали змагатися на з'їзді: чи наступати, чи ні. Та й став тоді до слова І. Гаврилюк… Я вважаю, що це був наш Геній, якого вбили наші комітетчики… І Гаврилюк тоді на з'їзді гаряче благав не наступати і не кидати фронту, а зміцнюватися там і українізувати решту наших вояків, щоб захищати в недалекому прийдешньому рідні стріхи… Ніхто тоді не передбачав такої потреби — ні голова Центральної Ради, ні Петлюра, а І. Гаврилюк передбачив… І тієї промови, що він був тоді виголосив на другім Всеукраїнськім військовім з'їзді, Центральна Рада не надрукувала, а його самого віддали під суд і десь його так прибрали, що і по цей день не чути… А самі кинули найкращих і найсвідоміших дітей нашої Батьківщини у наступ… боронити Росію… Боронити Керенському славу… Ви розумієте?.. Молодих організованих козаків свідомих віддали у руки Керенському, а той їх кинув на винищення, на каліцтво… Так і писали у російських газетах, що війська пішли у бій по велінню натхненного вождя Керенського… Тільки не писали, що Центральна Рада віддала озброєну Україну москалям, неначе молоденька кріпачка своє дівоцтво рабовласникові…