Ротонда душогубців

І він замовк, блідий і знебулий. Щелепи в нього були стиснуті, і тепер тільки судома пробігала по напружених м'язах на скивицях. І він уже стояв збоку, ніби даючи дорогу. І вона ще з мить стояла у такій вистаті, яку мала й під час того, як Чудієв говорив. Вона дивилася на стіну поверх дивана. У неї під лівою пахвою і ліктем трималася течка, із якої на обох ріжках витикалися білі кінчики халата, і в тій же руці був її чоловіка бриль, який затуляв її живіт. І це надавало їй милого і сумного школярського вигляду. І Чудієв рішив, що вона відвернулася від його ліжка. І глянув туди й сам. А там ковдра і простирадло, зібгані разом у одну качалку від подушки навскоси аж до цього бокового крайка ліжка, безневинно ряботіли смугами сонця, що якраз просвітлювало штору, трохи відкочену від верхньої лутки вниз. Вона аж горіла соняшними пасмами і, відбиваючи свої гарячі смуги на ліжку, нагадувала пасма кіс під беретом на правім виску у Щоголової… Чудієв відчув у душі свіжість ранку і радість від присутності у себе в кімнаті оцієї милої жінки. І з вдячністю нагнувся, і взяв праву руку колеги і, поцілувавши, промовив:

— Я попрацюю за вас і прийду увечері, і скажу про свої враження… Щиро вам дякую, що ви мене не поцурались і зайшли… І прохаю вас не судити суворо на цей безлад моєї хати…

А вона у відповідь йому тільки кинула очима, де була утіха вдячності і ніби полегшення, і запевнила:

— Я рада, що не помилилася… Дякую щиро…

І швидко вийшла в кухню, а потім і відти. І коли сходила східцями до виходу на вулицю, то ні разу не оглянулася, хоч і почувала, що Чудієв стоїть на порозі і дивиться їй услід. І справді, коли вона виходила вже з будинку, то чула, як у Чудієва зачинилися хатні двері.

Ранок був такий ясний і сонце таке тепле і добре, що навіть стіни будинків, на які воно спиралося сяйвом, страшно відчутимо для погляду виставляли кожну чотирьохкутну цеглину у закоценілих рубцях кальвасу. І прорідкі постаті прохожих були незалежно відділені одна від одної у рухові індивідуальності. І Олена Антонівна вмішалася своїми кроками у їх невеличкий хор, і разом з ними лунко тупала до вулиці Леонтовича.

І ввійшла вона в свою хату. І поклала на застелене ліжко течку свою, бриль чоловіків і своє пальто. І в беретці на голові, і з клопотом у виразі обличчя пішла у кухню. Ліжко, на якім колись спала Гапуся, стояло порожне і без матраца. І схвильовано оглянула вона кухню. Плитки поблискували холодом. І якесь забуте Гапусею горня в кутку за плитками непривітно манячило на тлі білих стін. І від тиші відгонило сумом так само, як від плиток холодом і сажею. І пригадала вона Чудієву кімнату і ще страшнішу невпорядкованість у тій кухоньці. І стало їй тяжко жаль на тих людей, що Україну кинули у таку несамовиту та розпачливу безпорадність… І жаль чоловіка, і жаль Чудієва, і жаль отих сотень тисяч українських козаків, від яких колись заховали щирий і єдиний голос всенаціональної перестороги, які через те і вигибли під жовто–блакитними прапорами за московську справу. Дарма, що тоді поруч із сонцем і домовини горіли золотом життя… І Олена Антонівна охляла і не витримала стояти, та й похилилася на стіну, та й затужила. І її туж лунав на всю спорожнілу квартиру.

А годині о десятій дня вона підходила до Чеки на Володимирській вулиці, якраз до того входу, що має перші двері з правого боку будівлі. І тут вартовий її зупинив:

— Вам куди?

— Мені треба побачити начальника Чеки.

— Начальника Чеки?

Перепитався вартовий і уважно й мовчки обдивився Олену Антонівну. І, мабуть, вона на його зробила добре враження, бо він чемно перед нею відчинив двері. А перед тим, як упустити її всередину, гукнув туди:

— До начальника!.. Сто двадцятий…

І, повернувшися до неї, запрохав:

— Заходьте…

І вона увійшла в сіни і пройшла ще проз одного вартового, який їй услід промовив:

— Третій поверх…

І на третьому поверсі їй не довго довелося чекати під дверима на виклик. І як увійшла вона до начальника на запрошення, то він, кинувши на неї поглядом з–над свого стола, затримався на ній з увагою трохи довше, ніж він це взагалі робив, стріваючи відвідувачів. Та й дозволив:

— Можете сісти ось на цей стілець.

І показав рукою на крісло, що стояло по цей бік стола. Вона сіла. А він її доброзичливо підохотив:

— Що за справу маєте?

Це був Борис Мосєйович Сіамський. І вона, хвилюючись, поклала течку свою на коліна, а на неї чоловіків бриль і почала викладати свій клопіт:

— Цю ніч арештували мого чоловіка, і він забув навіть бриль… І я ось його принесла передати, а разом і трохи харчів…

— А як його прізвище? — спитався швидко Сіямський.

— Брус… Іван Овсійович Брус…

І Сіямський, піднісши праву руку так, як це роблять ті люди, що когось припиняють чи з возом, чи з чимсь таким, з чим не годиться квапитися, попрохав:

— Візьміть свій стілець і сядьте он коло того вікна. І сидіть там до того часу, аж поки я вас не кликну сюди… Он там, вище тих дверей.