Ротонда душогубців

У всій залі менше не було, як тисяч дві з половиною людей, а тільки двоє вікон світило під стелею з правого боку помешкання. Та й ті були розміром не більші від тих, які робили в конюшнях панських. У вікнах шибок не було. І Брус рішив, що саме в цій залі убили 200 арештованих, але не за бунт, а за те, що натовп не в силі був зберегти простору для проходу. І відчув він, що в нього все тіло мокре і запливають очі потом, і капають із стелі йому на голову брудні краплі так само, як і на стиски голих людських тіл. То там, то там блискала рідина краплями на стелі і пролітала, і згасала у гарячім тумані зали, освітленім понурим світлом пригаслої електрики…

І нарешті підійшли вони до грубезних дверей, що були в кінці зали, під стіною ліворуч. І чекіст так само, як і в присінкові двері, гуркнув двічі кулаком. І відсунулося віконце, і показалося у «очко» око і шматочок носа. А потім зразу ж воно й зачинилося, але відчинилися двері. І ввели Бруса. Це була невеличка кімнатка для проходу у наступну камеру. І чекісти обережно увели Бруса у камеру. І самі негайно вийшли, уже ним не цікавлячись. Брус похитнувся і, ловлячи рівновагу, ухопився за праву стіну. У його крутилася голова, але тілом він відчував прохолоду… За якусь хвилину йому стало легше, і він повернувся лицем до камери, не пускаючи стіни. Камера була величенька і з нарами, які ідуть від лівої стіни до правої, не доходили до неї метрів на два. І тут же, у цій самій стіні, позначалася глибока ніша, із якої визирали жовті двері. Перед нішею стояв голий тапчан. На нарах лежало тільки двоє людей. Мабуть, недужі. А посеред камери, перед нарами стояла величезна діжка з водою… Кадіб… і навколо його купчилися всі арештанти з кухликами, з маленькими бочечками, з котелками. І один був з залізним ополоником на довгій дерев'яній ручці. Арештантів було не більше десяти. І всі вони хаотично і без черги нагиналися в кадіб і діставали воду, розхлюпуючи її по підлозі і обливаючи нею себе. Через те навколо кадоба стояла калюжа води і у всіх арештантів були мокрі черева. Вони безперервно пили воду із своїх посудин, але потягнувши один або два ковтки, знов лізли з посудиною до діжки, виливаючи туди рештки води назад. Вони не розмовляли і не кричали. Мабуть, у їх не було сили на це, бо кожного тіло було роздуте і розпите. Сорочки в них були чорні від непрання. А від чухання були подерті і висіли шмаття ганчір'я з їх спин і з їх черев. Штани так само світили передками і задками і спускали брудні пацьорки теліпатися донизу. І кожна одірвана латка і брудний пацьорок був мокрий і приставав до некупаного тіла, засіяного лепом. Тільки спереді гниття одежі не приставало до тіла, бо по них збігала вода, неначе отрута із гадючих голів. Цей страшний люд був зарослий бородами і босий. У камері чувся тільки стукіт посудом об діжку і плескіт води, неначе від коліс маленького пароплава або від водяного млина. І оскільки у великій залі була спека, остільки тут була помірність у температурі повітря. І оскільки там був стиск і давотня, остільки тут було просторо.

Аж ось підійшов до Бруса той, що пив довгим ополоником, тримаючи свою посудину у правій руці, і сказав:

— Я староста камери і маю вам дати місце на нарах, але раніше ви мусите мені сказати, чи ви питимете воду?

— Зараз не буду, але трошки згодом буду.

Здивований і стривожений таким питанням, відповів Брус. Та староста знов наполегливо почав говорити. І вимова слів у його була важка і страшно повільна, неначе для його ті слова, що він вимовляв, і той реальний їх зміст, який мав правити за життєву вимогу і за саме життя, — йому вже такі байдужі, як і кості тих людей, що вмерли мільйон років тому. Він був присадкуватий і мав обличчя у лепу. А може, воно було таке синє, аж чорне? Цього Брус не міг розібрати, бо староста стояв спиною до електричного світла. Але ясно було тільки те, що обличчя його було непомірно набрякле і світилося сірими очима, повними зупиненої, омертвілої невиразності. І здавалося, що в їх розпливлися чоловічки очей. І кола, де видніють чоловічки, здавалося, наближалися до того стану, щоб стати білими такими, як очне яблуко. Під очима цієї людини висіли два мішечки з рідиною. Вони на тлі чорної бороди біліли так, як у утопленого пацюка або в кота дуже вимочений язик чи кишки. На старості не було сорочки, а тільки був піджак, старий–старий… Та ще з таким пахом, який має шкіра скотини, що спочатку засхне, а потім розмокне та й висить у сирому місці. І видно було, що якби він схотів застібнути піджак, то на животі не зійшлися б ґудзики, бо так потворно черево роздувалося. А на грудях над тією кісткою, де сходяться ребра, стирчав кущик чорного волосся, який робив враження, що він тільки через те там, що ще не встиг випасти. І штани в старости були з однією холошею на лівій нозі, бо на правій холоша сягала тільки до коліна. І ноги всю свою пухлятину оголено показували на світ, маючи поміж пальцями чорноту набитого туди бруду. І він говорив: