Ротонда душогубців

Так. Прийшов слушний час для москаля, і він всіх погнав на смерть, аби самому жити. Погнав усіх в одно місце, тільки різними шляхами. І то так, щоб ніхто ніде не почув по всіх чужих землях і найболючішого зітхання того народу, якого нищить… І Брус зрозумів, що він потрібен серед цього всенаціонального знищення. Він не дурно себе рятує. Його правдиве слово у прийдешньому мусить стати свідком і оборонцем поваленої нації.

І нарешті чекісти взяли під руки Бруса і повели в тюрму. На дверях вартовий тільки спитався:

— З першого корпусу?..

Йому відповіли:

— Від начальника.

— Проходьте.

І ввели арештованого в коридор, а потім повели попід руки наліво східцями на другий поверх. Перед ними знов стали зачинені двері, і чекіст гуркнув у їх двічі кулаком. І відчинилися вони, і знов зачинилися. І всередині Брусові здалося, що і двері, і стіни розм'якли від густої парні. І гаряча теплінь давила йому груди і плечі могутнім, слизьким, задушливим та незграбним тягарем. Брус дихав кислою та густою парою чобіт, онуч, немитих борід, некупаних і брудних, у лету знеможених людських тіл. Попід стелею аж до другої перед ними стіни, яка мигтіла далеко крізь ґрати, висів густий туман. А з–під його по стінах струмочіли вниз патьоки рідини. А тут перед ґратами, де був Брус, посередині стелі блищало електричне світло крізь затемнене парою шкло. Під ним на отакому помості, що був похожий на ті, по яких людей гонили у вагони, лежав черевом до дощок у одній сорочці, але в картузі, в штанах і в чоботях, чекіст. Він пильнував крізь ґрати у величезну залу–клітку, повно набиту людьми. Перед ним лежав машиновий кріс. З лівого ж боку від його, при самій стіні, стояли в дерев'яних станках ще чотири машинових кріси. Їх стеріг навстоячки з такою самою зброєю в руках другий чекіст, теж напівголий. У присінку і в залі–клітці за ґратами ішов здавлений гук. А понурий вигляд присінку надавав йому зловісного і дикого вигляду. Зігнані у стовпища арештовані збуджували душу до того тремтіння, яке переживає у забої шахтар, коли навколо його позавалюються нори і затихнуть удари кайл його товаришів і починає нити у вухах і в крові підземна космічна тиша… Око скрізь сприймало речі і тло до їх, неначе велетенську, забруднену і задимлену кузню, яку хазяїн покинув, а вороги живого життя загнали в неї людей на муки.

І впустили їх у залу–клітку, у мокрий натовп. Зала була завдовжки метрів з двадцять. А посеред натовпу був вузенький прохід просто до намальованого на стіні мазутою трьохкутника гостряком угору. У йому червоніло і блищало мокротою велике коло завбільшки, як ті кружки, якими в селах накривають кадоби з квашеною капустою або з борщем. У центрі блискучого кола горіла електрика, тепер затуманена людськими випарами. Навколо світла кублилася коло стіни світляна куля такого кольору, який має те водяне місце на дні моря, куди спуститься водолаз і засвітить свій електричний ліхтар. Центр кола височів на рівні голови людини середнього зросту. І Брус зрозумів, що коло було метою для машинового кріса на той випадок, коли б повстало між арештованими якесь безладдя, похоже на початок бунту, то щоб зразу кулями збити світло в червонім колі і стріляти в натовп, який був би переляканий і здурілий до безсилості сліпих маленьких тварин…

Проходу гляділи голі до поясів люди. Вони стояли з обох боків у таких вистатях, які мають полісмени, коли, утворивши ланцюг з власних рук, не пускають важкого і многолюдного натовпу на дорогу проїзду якогось героя. Арештанти опиралися ногами об мокру цементову підлогу і плечима об тіла власних своїх товаришів, таких мокрих і голих, як і вони. У всіх, і в тих, що здержувалися, і в тих, які здержували, чуби і бороди разом з вусами прилипали до голови, і патьоки поту котилися з чол на очі, на вії, на брови, на носи і звідти звисали краплинками, і рвалися додолу відти краплинками. А струмочки і патьоки страшної мокріні переписували їх спини і животи. І, збігаючи до штанів, робили їх мокрими… Страх було дивитися. Понурої розпуки додавали високі гори лахміття, що піднімалися над тюремним натовпом попід стінами зали… і ті непритомні люди, що сиділи попід лахміттям, ніби для умирання… Мабуть, вони стояли теж спереді і стримували пертя натовпу і потім попадали, і їх товариші якось спровадили під гори мокрої одежі. У натовпі ні одна людина не могла рушитися сама, а тільки тоді ставала рухомою, коли стихійно розгойдувався натовп. І Брус подумав, що непритомних товаришів, мабуть, люди подавали до одежі горою, через голови мокрих тіл.