Читаем Ротонда душогубців полностью

І враз сяйнуло світло тієї лампочки, що була вкручена над вхідними дверима в камеру. Ув'язнений здригнув і перемінив лежаче становище своїх ніг, і зігнув голову до грудей, і став дивитися, ждучи. І цьовкнув ключ, і гуркнув засув, і відчинилися двері. І ввійшли Сіамський і Парцюня, а з ними ще й два рядові чекісти. Вони заступили парашу. Сіямський, не змигуючи погляду, дивився на їжу, що стояла скраю на нарах. А Парцюня щупав очима лежачого. Брус звівся і руками потяг себе далі в куток і там сів. Він був зарослий бородою і очі мав глибоко западені. Під ними стояли чорні дуги, неначе навмисне змальовані, аби були очі більшими. Із–під зарослів волосся на обличчі над скивицями блищали чорні плями шкіри від пилюги, поту і від сліз. Чуб розділявся по проділу на два боки. Але від того, що був непричесаний, він стирчав збитими ковтками різної грубизни. Розстебнуте пальто відкривало піджак і штани, зведені охайно кругом тіла на всі ґудзики. Тільки права холоша від самого коліна аж до черевика, із халявок якого видніла нога у білій шкарпетці, червоніла засохлою іржею, неначе бляха. І розведені ноги, не потягнені у згин колін — все це робило з Бруса страшно жалюгідну постать. І Парцюня, чи навмисне, чи від справжнього почуття, скривив обличчя і спитався:

— Чого це ти відсовуєшся?.. Не впізнаєш?..

А Брус поважно, ніби оскаржуючи, йому зазначив:

— Я не хочу, щоб ви мене смикали за ногу…

— Коли ж я тебе смикав?..

— Учора.

— А ти хіба й досі слабуєш?..

І відповіді не чути було з нар. Парцюня швидко і значуще скинув очима на Сіямського, якого лапідарна Брусова відповідь, видно, дуже здивувала, що й він розуміючим поглядом відповів на погляд Парцюні, та й почав слухати і слідкувати за розмовою їх обох. І, ніби доказавши свою правду, Парцюня тепер став певнішим:

— Мені не подобається, що в тебе з голови повискакували всі події останніх днів. А нам дуже, аж он як, потрібно, щоб ти все те пам'ятав, що ми з тобою робимо. Бо без цього в тебе не буде розуму, щоб триматися за те, що лякає твою шкуру. Ми тут з тобою забавок не робимо. Комуністи з кожної окремої людини творять собі державу і кожну маленьку перепону, що виникає від найменшої людини, нищать, аби кожний крок своєї держави творити легшим… Отож прохаю тебе пригадати, що після того, як я тебе крутнув за ногу, тебе повели в коридор. А в йому ти ішов, освітлений синім і звичайним світлом, у світляне коло… А з його тебе повели в кабінку… Пригадуєш?..

Брус, який дивився на його непорушними очима у такий спосіб, який говорив, що добре розуміє своїх катів, а особливо його, висловив жаль:

— Мені ви робите кривду, що гадаєте, що зі мною щось сталося… Ні… Я все пригадую. У мене ще глузду є досить, щоб дошкулитися у вашій поведінці своєї вини… Я перед державою нічого не завинив, бо розуму ще не втратив.

— А чого ж ти не їси, якщо ти розумний?.. Якщо ти безвинний?.. Не проведеш. Я добре знаю, що ти перелякався за свою більшу провину, ніж та, за яку я тебе арештував… І зараз ти крутиш, бо боїшся справедливого закону за сподіяне, яке ти приховав… Хіба не так?.. Чого ти не їси?..

— Не хочу, щоб отруїли мене жиди… От і все…

І Парцюня, неначе з раптово увігнаним шилом у бік, крутнувся до Сіямського:

— Ач, що меле, гадюча падлина!.. Як на мене, то з ним тільки одна мова… Мова останнього слова, останнього аргументу, яким володіє непереможна Чека… Я не можу допустити, щоб інтелігентна людина… Та що інтелігентна?!.. Замурзаний куркуль з порепаними пальцями, які смердять гноєм своїх діл, не посміє на такі алюри!..

Сіямський, здавалося, не чув обурення Парцюниного. Він ввесь час дивився враженим поглядом на Бруса і удавав, що не знає, на яку ступити, аби вийти на ясний висновок і діяти по звичці, що утворилася від поділу: або ворог, або ні, або ліквідувати, або нехай живе, і спитався лагідно, ніби обвинувачуючи різкість свого колеги:

— А справді, чого ви не їсте?.. Їжа свіжа і смачна. Я вважаю, що ви недужий і дуже інтелігентна людина, і тому всі ваші грубіянства складаю на рахунок вашої недуги. Вас треба врятувати, бо у нас так мало інтелігентних робітників на селах. Ви ж можете бути добрим учителем, їжте. Я хочу вас бачити дужим, і для цього ми вам будемо давати щодня таку їжу.

І як перед цим Сіямський не дуже зважав на Парцюню, так само і Брус зараз дивився тільки на Парцюню, а не на Сіямського, а Парцюня не спускав очей з Бруса. І тепер, коли начальник Гепеви замовк, Брус мовчки і таємничо почав кликати пальцем правої руки до себе Парцюню. І той просто отетерів від несподіванки та й гукнув:

— А це ще чого тобі схотілося? Що це ще за штуки ти починаєш сотати очима?.. Гіпноз?..

— Ідіть сюди, я щось вам скажу…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Виктор  Вавич
Виктор Вавич

Роман "Виктор Вавич" Борис Степанович Житков (1882-1938) считал книгой своей жизни. Работа над ней продолжалась больше пяти лет. При жизни писателя публиковались лишь отдельные части его "энциклопедии русской жизни" времен первой русской революции. В этом сочинении легко узнаваем любимый нами с детства Житков - остроумный, точный и цепкий в деталях, свободный и лаконичный в языке; вместе с тем перед нами книга неизвестного мастера, следующего традициям европейского авантюрного и русского психологического романа. Тираж полного издания "Виктора Вавича" был пущен под нож осенью 1941 года, после разгромной внутренней рецензии А. Фадеева. Экземпляр, по которому - спустя 60 лет после смерти автора - наконец издается одна из лучших русских книг XX века, был сохранен другом Житкова, исследователем его творчества Лидией Корнеевной Чуковской.Ее памяти посвящается это издание.

Борис Степанович Житков

Историческая проза
Живая вещь
Живая вещь

«Живая вещь» — это второй роман «Квартета Фредерики», считающегося, пожалуй, главным произведением кавалерственной дамы ордена Британской империи Антонии Сьюзен Байетт. Тетралогия писалась в течение четверти века, и сюжет ее также имеет четвертьвековой охват, причем первые два романа вышли еще до удостоенного Букеровской премии международного бестселлера «Обладать», а третий и четвертый — после. Итак, Фредерика Поттер начинает учиться в Кембридже, неистово жадная до знаний, до самостоятельной, взрослой жизни, до любви, — ровно в тот момент истории, когда традиционно изолированная Британия получает массированную прививку европейской культуры и начинает необратимо меняться. Пока ее старшая сестра Стефани жертвует учебой и научной карьерой ради семьи, а младший брат Маркус оправляется от нервного срыва, Фредерика, в противовес Моне и Малларме, настаивавшим на «счастье постепенного угадывания предмета», предпочитает называть вещи своими именами. И ни Фредерика, ни Стефани, ни Маркус не догадываются, какая в будущем их всех ждет трагедия…Впервые на русском!

Антония Сьюзен Байетт

Историческая проза / Историческая литература / Документальное