Читаем Ротонда душогубців полностью

Притишено і конфіденціально запрохав Брус Парцюню до себе на нари. Слова його прогомоніли б фальшиво, якби не мав такого страшного вигляду. І хоч говорено було тільки що про інтелігентність і про нормальність, але після слів ув'язненого у камері повіяло холодом жаху, який не торкався реальності ніяким боком. А якщо і мав з ним десь якийсь дотик, то тільки в тім місці, де людське серце здригається від відчутимої, але не усвідомленої смертельної небезпеки. Слова Брусові в камері просто прогриміли і, відповідно, сподіяли і на тих двох чекістів, які стоянням заступали парашу, і на двох чекістських начальників. І коли після Брусового запрошення Парцюня ошелешено тільки витріщив очі, то Брус знов почав:

— Не треба вже… Не йдіть… Я вже ніколи не скажу вам, не бійтеся. Так і видно, що ви жидівський слуга, бо якби я жида покликав…

І Брус показав очима на Сіамського:

… — то він би зразу підійшов. І я знаю, що якби його тут не було, то й ви б не боялися підійти… Я хотів так сказати, щоб він не почув… Та вже не треба… Вже нам доля однакова судилася. Вони мене у камері отруять, як пацюка, а потім вас, свого слугу… не в камері. Я тільки це й хотів вам на вухо сказати, а тепер нехай і він чує.

Розмова в камері наелектризувала навіть повітря. Це можна було бачити і по тому, як чекістські обличчя мінялися, і по тому, що чекісти не перебивали говорити Брусові. Та він хоч і говорив, але після кожного речення облизував губи. В роті було сухо. І він силкувався викликати слину, щоб притишити спрагу. Це помітив і Сіамський і знов обізвався:

— Хто б я не був, але я вам не ворог. Я стою тільки на своїм посту і справедливо виконую кару над тими, що провинилися перед робітничо–селянською владою… І якщо є десь найбільший вам ворог, то це ви самі: ви кажете, що вас хотять отруїти, а самі не їсте саме тут, де найпильніше забезпечено від усяких злочинних дій і намірів робити злочинні дії… Я ручаюся, що ось ця їжа є свіжа і чудова. Дивітеся.

І він узяв у руку тарілку і ложкою із неї підняв котлету над нарами, кажучи:

— Хто може відмовитися від такої страви? Тільки якийсь маніяк, що дивиться у свіжовикопану яму… Або ось капуста. Гарна, смачна і перемішана з вишкварками… Їжте, бо вам на волі потрібне здоров'я, а не роззявлена холодом землі пащека смерті.

І Брус підтяг ліву ногу, зігнув її і, злігши на правий лікоть, облизнувся між сухими губами. І пройшла судома по всьому обличчі, неначе він ковтнув слину. Сіамський швидко поставив на нари тарілку, обернувся назад до чекіста і схвильовано наказав:

— Швидше підіть та принесіть їм води. Вони води хотять.

Вода вмить з'явилася. Чекіст виліз на нари з бачком, в якому жовніри носять собі їжу, підійшов до Бруса і простяг до його бачок, кажучи:

— Пийте…

Але Брус, глянувши на прислужливого тюремщика, сказав йому:

— Дайте своєму начальникові, нехай нап'ється…

Та й схилив підперту голову до нар. А Сіамський на пропозицію Бруса зреагував такою стриманою мовою:

— Мені дуже шкода, що ви себе так повели, що я не зміг вашу долю тут у Чеці розв'язати… І дуже шкода, що я вас мушу відіслати зараз в Лук'янівку, де уже повнісінько людей… куди із сіл та хуторів іще везуть і везуть… І там уже немає де дівати нових арештантів, і їх розміщують у коридорі. І, здається, арештантів будуть тримати і надворі в дворі… Це тих, яких треба відправити у поправні табори… У Лук'янівці за ці три дні уже вибухло було два бунти… І в коридорах збунтованих розстрілювали з автоматів… І багато невинних інтелігентів полягло, з яких теж були б ще корисні робітники для селянських шкіл. Шкода. Але зате стало багато вільних місць для інших, що зараз же заповнили звільнену від убитих площу… Ви хворий, а доведеться вас відправляти у таку гарячу тісноту. А там ні полежати, ні посидіти і можна діждатися кожної хвилини ще й третього бунту і дочекатися розстрілу нізащо… Шкода!..

І зітхнувши важко, повернувся до обох чекістів і звелів:

— Зараз заберіть арештованого і «чорним вороном» відвезіть у Лук'янівку!..

І ні на кого не дивлячись і ні з ким не прощаючись, вийшов військовим кроком із камери, а за ним і Парцюня вийшов. А рядові чекісти рушили з місця. Один став коло нар, а другий виліз на нари і став коло Бруса та звелів:

— Ану вставай, поїдемо на друге помешкання.

Брус узявся обома руками за нари і почав силкуватися встати, але не міг, бо дуже ноги боліли. А чекіст, спостерігаючи Брусове силкування, не утримався, щоб не сказати:

— Погано, браток. Я бачу, тобі й ходити не можна. Не знаю, як то доведеться тобі там бути. Там страхіття робиться. Такий тиск, що нема де й курці клюнути…Там убили в коридорі, як був бунт, двісті душ. А з тих, що розстрілювали, ні один не був навіть удряпнутий. А місце після вбитих зараз же зайняли ті, що були в дворі. І стіни, заляпані кров'ю, і досі не пообмивали, бо страшна сила арештованих і нема де поміститися з віхтями та з відрами води. А люду пруть і пруть. І я думаю, що доведеться гасити ще й третій бунт, щоб дати місце тим арештованим, які надворі у дворі тюремнім… А йди та поможеш чоловікові встати.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Виктор  Вавич
Виктор Вавич

Роман "Виктор Вавич" Борис Степанович Житков (1882-1938) считал книгой своей жизни. Работа над ней продолжалась больше пяти лет. При жизни писателя публиковались лишь отдельные части его "энциклопедии русской жизни" времен первой русской революции. В этом сочинении легко узнаваем любимый нами с детства Житков - остроумный, точный и цепкий в деталях, свободный и лаконичный в языке; вместе с тем перед нами книга неизвестного мастера, следующего традициям европейского авантюрного и русского психологического романа. Тираж полного издания "Виктора Вавича" был пущен под нож осенью 1941 года, после разгромной внутренней рецензии А. Фадеева. Экземпляр, по которому - спустя 60 лет после смерти автора - наконец издается одна из лучших русских книг XX века, был сохранен другом Житкова, исследователем его творчества Лидией Корнеевной Чуковской.Ее памяти посвящается это издание.

Борис Степанович Житков

Историческая проза
Живая вещь
Живая вещь

«Живая вещь» — это второй роман «Квартета Фредерики», считающегося, пожалуй, главным произведением кавалерственной дамы ордена Британской империи Антонии Сьюзен Байетт. Тетралогия писалась в течение четверти века, и сюжет ее также имеет четвертьвековой охват, причем первые два романа вышли еще до удостоенного Букеровской премии международного бестселлера «Обладать», а третий и четвертый — после. Итак, Фредерика Поттер начинает учиться в Кембридже, неистово жадная до знаний, до самостоятельной, взрослой жизни, до любви, — ровно в тот момент истории, когда традиционно изолированная Британия получает массированную прививку европейской культуры и начинает необратимо меняться. Пока ее старшая сестра Стефани жертвует учебой и научной карьерой ради семьи, а младший брат Маркус оправляется от нервного срыва, Фредерика, в противовес Моне и Малларме, настаивавшим на «счастье постепенного угадывания предмета», предпочитает называть вещи своими именами. И ни Фредерика, ни Стефани, ни Маркус не догадываются, какая в будущем их всех ждет трагедия…Впервые на русском!

Антония Сьюзен Байетт

Историческая проза / Историческая литература / Документальное