Ротонда душогубців

У вікні камери відбивалися із протилежної цегляної стіни такі кольори вечора, як ото бувають від сонця береги чорних дощових хмар, які виступають із темноти, коли не можна розібрати, чи ті хмари злилися з вечором і вже без його буде ніч, чи то сьогодні ніч межує не з вечором, а з завмираючим днем. В камері було тихо й понуро. Іван Брус лежав на тім самім місці, де лежав і першого дня, але тепер був повернений обличчям до стіни. І ті складки пальта, що переписували спину, лежачу впоперек, говорили про те, як він у кабінці, скоцюрбившись, кам'янів. Тіні складок на пальті були ширші, ніж складки, і зливалися з темністю нар. Здавалось, що Брус ними прив'язаний до свого місця. У цій камері вже нікого не було, крім нього. Навіть кацапа кудись перевели. І тиша була однією суттю невеселих сутінків цього приміщення. Іван почував потребу їсти і вів боротьбу з цією потребою. Скраю нар, якраз напроти його ніг, стояла дерев'яна миска з двома котлетами, з купою смаженої капусти, перемішаної з присмаглими вишкварками, і з дерев'яною ложкою зверху спокусливої напоготови. З півгодини тому чекіст йому вніс оту їжу. Брус тоді лежав спиною до стіни… Чекіст поставив під самий ніс тарілку, повернувся, скочив з нар і вийшов з камери. Ув'язнений, полежавши кілька часу, дивлячись на гріх перед душею і поковтавши трохи непокірної слини, з великими болями в ногах і в спині підвівся та й відсунув усе це добро собі аж під ноги. І вже ліг лицем до стіни, а спиною до камери. Він боявся не того, що він почав би їсти. Ні. Він би цього не зробив. Він того боявся, що увесь час мучився б, тримаючи себе на певнім рішенні. Та, правду кажучи, і ті, що хотять страшно їсти, або бояться, що в їжі є отрута, то теж не їдять. Значить, його страшна гра спадається із згаданою можливістю. Та ось де жах. У його від бажання їсти і ноги почали дошкульніше боліти. Навіть та думка, що проскакувала запереченням до їжі, не зменшувала його загальної і болючої мізерії всього тіла і духу. Він себе не врятував від бажання їсти тим, що відсунув їжу аж у ноги. Він знав, що їжі й не торкнеться, але знав і те, що він буде нездатний думати ні про що інше, а тільки про їжу. Значить, буде прив'язаний тільки до неї, тільки вона буде в свідомості. І він буде тільки манісінькою тварючкою, ще меншою, ніж маленьке телятко, прив'язане в лузі мотузком до прикорня, яке може збавитися від мотузка тільки за допомогою хазяйки. І він тепер з усією своєю свідомістю є прив'язаний їжею до волі чекістів, до волі своїх наглядачів, катів… Ну й що ж?.. Нехай навіть так. Нехай його уява і почуття стають у допомогу чекістам, нехай вони за спільників катам, але його воля поведе його душу до незалежності, навіть і на смерть… І чекісти із сучасного його стану не матимуть задоволення, бо не знатимуть про дійсне становище його духу, а тільки догадуватимуться. Догадка ж і певність все–таки вороги між собою. І яка б людина не була маленька своєю свідомістю та інстинктом, вона все ж таки хоче, щоб хоч краплинка її психіки була таємницею для зовнішнього світу. І завдяки їй вона буде наймогутнішою серед тієї голоти, що ділиться кожною решткою своєї душі з такими, як і сама.

І затих, і мовчки став частиною мороку в камері. Він був дуже ослаблений. І думкою своєю шукав серед тих душ, що втеряв, найдорожчого образу, аби з ним стати поруч і разом з ним гинути. І не мав сили і цього зробити. Йому страшно не хотілося умирати самотою, яка похожа на смерть і за наймолодшого віку людини. Ось бляшана коробка з рукописами, і батько, що закопує її, неначе якесь золото… І образ Оленки, і чекіст над нею з ліворвером. І йому так тяжко вибирати між ними обома собі товариша у путь до небуття… І чого в людей у такий час немає можливості тримати своєю уявою разом всі милі серцю образи у одному світлі своєї прихильності?..