Ротонда душогубців

І сів Шелестіян, і втер чоло, і свої вуса, і став дивитися знов туди, де його лежав бриль і стояло пужално. І Парцюня, уже геть заспокоєний і щось занотувавши у свою книжечку, смикнувся щось сказати знов, та побачив, що Шелестіян на його не зважає, але знов почав говорити… І це говоріння уже справляло таке враження, як і той ґніт, що ще жевріє, коли погасити свічку… І притримав себе Парцюня, а Шелестіян доказував:

— Та таких людей, як Маздигін, треба не допускати у шкільне подвір'я заходити, а не то що ще у школі жити… Може, він і добрий Парком, вам видніше… Але паскудити школу такою людиною, я думаю, що ні в яких книгах не дозволено, не тільки у людських обіхідках…

І знесилено замовк, і занурив свій погляд під ноги, і не то чекав, не то відпочивав. Та Парцюня тепер, надавши своїй личині секретного і дуже приятельського вигляду, запропонував селянинові:

— Як ви гадаєте, що він і для людей така сволота, як і для вас, то ви його убийте… Я дам і ліворвер… Вам за це нічого не буде…

І Шелестіян бистро глянув на його. Устав. Наблизився до середини столу, напроти якої сидів Парцюня, і гордо спитався:

— Жартуєте?

— Ні… — відповів Парцюня.

— А коли ні, то і я не жартую… Собаці собача смерть, а тій людині, що гірша від смердючої собаки і дужча від обшиського бугая, мусить бути присуд громадський, бо ми вдвох не громада… Я маленька людина, а ви велика і з великої і невідомої мені дороги, і я можу до цього діла прилипнути, неначе муха до мухомора, що його навмисне підклали… Бо хто ж ви такий і де ваші совєцькі закони, що вдень обороняють людей? А це ж ніч, а я маленька людина… Ні… Бувайте здорові…

Та й повернувся спиною до «комисара», вхопив бриль, надів, і взявши пужаленце, якось похапцем відчинив двері… І швидко потупав, чути було, до перелазу.

А Парцюня з таким виразом на обличчі, який буває у того вудія риби, у якого зірветься короп із гачка вудки, ще з мить посидів, а потім устав, укрутив лампу і вийшов надвір. Йому було неприємно, що він не зупинив Шелестіяна, щоб хоч узнати ясну мужицьку думку про громадські душогубства. Не таку куценьку, як йому удалося виудити. І якби він зараз знав, де живе Шелестіян, то пішов би сам до його, щоб вирівняти собі настрій, бо відчував над собою моральну перевагу підпилого мужичка… І Парцюня вилаявся і сів на призьбу.

Двір був зачинений. А посеред його стояв із соломою у драбини та з ярмом на вії віз. Попідтинню росли соняшники, уже розквітлі, і знизу під ними темніла розкішна зелень гарбузових лопухів. Небо було вкрите зорями і перепускало через свої тихі простори невеличкі хмарки. А з правого боку церква мовчала у сяйві тиші. Її увага, що світила з блискучих двох хрестів, уся була у високій прохолоді ночі. Вигін між Кліщевою хатою і школою темнів споришем. Тільки шлях вирізнявся, перебігаючи уздовж від церкви далеко повз школу, аж за старе кладовище. У шкільних вікнах було темно… Парцюня зітхнув і став удивлятися у темну смугу шкільної садиби…

І враз безшелесно із–за хати, десь наче від старого кладовища, з'явилася постать і почала швидко іти попід тином подвір'я. Парцюня із тим жахом, який у його часто з'являвся і який він завжди перемагав, повів за постаттю свій нашорошений погляд, похожий на ту тінь, що ніколи не відривається від своєї речі. І тільки аж тоді, як чоловік переліз через перелаз, Парцюня широко дихнув і, засміявшися, зустрів:

— А я вас виглядаю від школи, а ви он звідкіля.

— Та це я був у одного знайомого… Справа невеличка… А Шелестіяна і досі не було?..

Скінчив запитання Маздигін і ніби з жалем додав:

— Я прийшов послухати його…

Та Парцюня, обминаючи останні слова, запрохав:

— Сідайте ось коло мене. Мені треба з вами кількома словами обмінятися.

Той сів і почав правою рукою поправляти чуб, що завжди над чолом у його розпадався на два боки. А Парцюня не вгавав:

— Ну, я радий, що натрапив на одного із ваших мастодонтів… Такої дичини, я гадаю, і сам комисар безпеки не натрапить… Коли все правда те, що я чув? Невже оттака людина може бути у наш час?.. Як оце у вашім селі Овсій Брус?..

— Що, ви уже з хазяїном вели розмови? Не з Шелестіяном? — не то здивовано–тривожно, не то з полегшенням спитався Маздигін знов.

— Ну–ну… Скажу вам щиро…

Знов обминаючи питання, говорив Парцюня:

— Їй–богу, мене просто ошелешили такі відомості… Ця людина стовідсотково небезпечна, коли взяти наше зараз і взавтрішнє майбутнє, виставлене на перетворення селянських господарств у комуни… Мені говорили, що тут увесь народ пробував під впливом Брусових чарів, якими він орудує під час лікування скотини. Чи це правда?.. Як по–вашому?..

— Це ви мене питаєте?

— А кого ж? Тут же більше немає нікого, — ствердив Парцюня.

І Маздигін витяг із штанів хусточку, сякнув у неї і важно, і вдоволено, і з почуттям повної своєї безпеки почав так запевняти, неначе і він пробував під тими самими чарами, у яких себе почував і народ цього села: