Ротонда душогубців

— Хто, він багатенький? — з обуренням вигукнув Шелестіян. — Та нехай вони, анахтемські душі, не втраплять на Великдень до церкви, як він багатенький… Нехай їм оті бісової душі сліпи[2] витечуть разом із слізьми, як дасть Бог, їх ударить нагла причина серед наглої дороги, якщо вони побачили у його якесь багатство… Та він, Овсій Юхимович, ніколи і накриво ні в кого не допоминався за якоюсь платою за свою роботу… Дасть людина сама — візьме і подякує… Не дасть і скаже: «Я вже вам колись віддячуся, поборгуйте, як ласка ваша»… І він боргував, і тільки тим і вдовольнявся, як така людина йому підносила чарчину за труда, та й усе…

— Не вірю я, щоб ото такий майстер до скотини та щоб не мав і якоїсь копійчини про запас життя, — зазначив, ніби знехотя, Парцюня, і додав: — Кажіть далі, послухаємо і це…

І Шелестіян, мабуть, почув у такім ставленні слухача зневагу, бо, пильно подивившись на його, із стриманою образою проказав:

— Що ж, людей у нашому селі, хвалити Бога, повно… Кличте когось іншого, і він вам те саме скаже, що і я, а може, ще й більше… А я буду йти собі… Слава Богу, вже і ніч, і ранок близько. А день — це пень, до якого людина прив'язана працею.

І нерішуче звівся, шукаючи очима своїх речей. Та Парцуня швидко нагнувся і знов дістав пляшку з самогоном та й весело вимовив:

— Вип'ємо ще по одній… і посидимо ще хвилин з десять… Призволяйтеся та не кваптеся…

Шелестіян протер вуса правою рукою і вже, примирливо усміхаючись, взяв горнятко і вихилив навстоячки, а потім і сів. А Парцюня знов, заткнувши пляшку і почепивши на неї горнятко, поставив за столом коло своїх ніг та й попрохав:

— То ви вже мені про такого чоловіка кончіть… Чого ж він не був багатий, бо я цього не візьму ніяк утямки?

— Чого не був багатий? Хм… Це всі люди знають, та й я вам казав… А ви наче й не чули… Цей чоловік, як йому було щось і впаде в кишеню від зарібку, то ніколи його додому не довозив… Його було конче зустріне якась бідна людина і позичить… І він все, що було зароблене, і віддавав. І таким побитом увесь зарібок його тепер на людях. І ніколи того не було, щоб Овсій Юхимович нагадав боржникові про позику… Він казав: «Людина знає, коли вона має і коли треба віддати».

— Ну, а родина, сім'я його як же були?.. Треба ж дітей якось ублаготворити?..

— Та треба. Але в його з родиною неперевідна сварка була… Жінка й діти домагалися, щоб хоч хату свою поставив, бо чужа хата гірше ката. Але що він міг зробити, коли в його була сім'я — всі ті околишні села?.. І його маленька сім'я не мала хати власної аж до революції… І тільки тоді люди шарварком з усього села йому за тиждень поставили хату, у якій він тепер сидить… Доживає віку…

— Ну, а дітей своїх він де–небудь учив чи ні?

— Учив. Та що толку з того?.. Діти вдалися не в його… Діти його — це просто солома… Ніхто ні до чого непридатний. Було в його їх шестеро, то одного убили більшовики, а дві дочки заміж вийшли… А інші хто його зна й де. Найстарший тільки між люди пішов. Десь, кажуть, у Києві за писателя, чи що. Але він у рахубу не береться. Він дуже рано відбився від гурту і пішов тинятися по науках. Я про цього нічого не кажу. Ось умерла із тиждень тому і жінка Овсія Юхимовича, то на похороні з дітей ніхто не був. Здається, і той з Києва не приїздив, хоч його найбільше і ждали. Був тільки наймолодший Мадес… Він з нашим Паркомом, з товаришем Маздигоном, батькові ліки запечатав… От уже собачу душу маємо!.. Це найгірша болячка в нашому селі!.. Де тільки виникне якась сварка, де якась пожежа, крадіжка, насильництво над дівчиною, то, повірте, ні на кого люди вини не складають, тільки на товариша Маздигона. Ось і моя… Ну, нехай би він її попінив, та нехай би не надругався… Нехай би він у мене дитини не відбивав, бо ж уже я не маю її і в своїй хаті… Як прибігла вона з того Оцарку, то як пройшли її памороки, то так кудись і зійшла з двору, що я не доберу способу, де її тепер і шукати… Ну, пропала, прости Господи, як та собака, що сказиться і зійде з двору… Була дитина і тепер нема…

— Та навіщо ж вони їх запечатали, ті ліки, що він, може, ними когось отруїв?..

І Шелестіян на ці слова неначе зринув із непритомності, як стукнув кулаком з усієї сили по столі, аж лампа задрижала разом із столом і замигала, ніби щоб потухнути, що навіть Парцюня відхитнувся раптово від стола і мимохіть лапнувся за ту кишеню, у якій був ліворвер. А Шелестіян уже стояв і, нагнувшися над стіл, гукнув до слухача:

— Що ви смієтеся з мене, товаришу комисаре, що таке питаєте?.. Та він кнурця, курки… Та ніякої просто скотини за все своє лікування поміж людом не то що не отруїв, а навіть жодної не спаскудив… А ви таке кажете… До товариша Маздигона підліз отой людський фершал, Онопрейович, і хоче поживитися ліками… А тепер ліків достати нігде не можна… І тут всьому рахуба і кінець… А ви…