Ротонда душогубців

— Вона вже до вас не прийде. Вона лежить не при собі, у мене в хаті… Тільки й того, що дихає…

— Кажу вам, ідіть додому, бо вийшла помилка… Ідіть, не робіть тут мені перед чужою людиною непотрібного галасу.

Перебив селянинові мову Маздигін і хотів узяти його за плечі і повернути до сінешних дверей, та Шелестіян відступив крок назад і благально звернувся до Парцюні:

— Вислухайте мене хоч ви, товаришу… Щоб моя кривда не стала горою і щоб правда була обстояна за нас, бідних людей…

І Парцюня, на великий жах Маздигона, ласкаво обізвався до Шелестіяна:

— Розказуйте все, як вийшло… Я все вислухаю і всьому запобіжу, чому треба. Кривди не буде вам і не буде неправди і над тим, хто помилився. Розказуйте, я слухаю.

І Маздигін відступив мовчки назад, із страшною непевністю глянувши на свого гостя і ковтнувши чогось слину. А Шелестіян аж тепер утер з чола піт лівою долонею, витягши її з кишені, і почав:

— Та ж отак воно вийшло, пане–товаришу… Тільки що моя дівчина, прибрана у чистеньку сорочку і в спідничку, вигулькнула з двору, аж тут женеться ахтонобіль. Та й перегородив їй дорогу. І шохвер їй каже: «Вилазь, підвезу, куди треба… Просто до школи підвезу». І вона вилізла. Аж там уже сидить Передерієва жінка і усміхаючися каже… Це все шохвер розказував людям. Отож Передерієва сміється та й каже: «Що це?.. То він і тобі вже так швидко дав ладу?..» А моя, почувши таке, нестямилася… Та як затужить!.. А Передерієва знов: «Це він мене вхопив, щоб я тому, що приїхав «порядки наводити», нічого не розказала, як він ориштував мойого чоловіка. А тебе спекався, щоб ти нічого про нас усіх не розказала. Бо ти, дарма що з ним уже спиш, а ще дурна та молода, то в тебе з язика все може злетіти». А моя, їй нічого не кажучи, затуливши лице хвартушком, сидить та тужить, аж нею підкидає. Та вже коли Передерієва сказала, що це вони ідуть у Оцарок на тиждень свиней мить, то Гапуся схопилася, неначе окропом опечена, то з ахтонобіля так і плигонула в ріллю. І де в неї й та сила взялася, що переплигнула шлях у ріллю?.. І, полежавши якусь мить, схопилася і рушила назад бігти до села скільки духу… І не біжить шляхом, а все ріллею та ріллею. І влітає вона в хату задихана та перелякана, неначе молоде зайченя, та просто матері в ноги, та як заголосить:

— Навіщо ви мене віддали Паркомові, та він же ж уже мене до свиней наймірив… А ви віддали. Тепер я пропаду у вас отуто, бо я черевата.

Та й упала і не дихає. Жінка сюди, жінка до людей. А дочка лежить серед хати, неначе серед подвір'я, бо й дверей не випадає зачиняти при такій оказії. Люди йдуть, дивляться. А це вже послали по Онопрейовича. Тут у нас такий фершал… То я оце і прохаю вашу комисарську милість… Найдіть ви на скурвого сина правду та закон, а то ми його й самі селом покараємо!..

Та й поклонився Шелестіян благально. А Парцюня тоді і озвався:

— Виходить, що товариш Маздигін без вашої волі узяв вашу дочку до школи господарювати? Так, здається? Він питав вас чи ні, як брав її до себе?..

— Та що, як питався?.. То хіба так можна робити з людськими дітьми?..

— Значить, ви знали, куди давали. Ви знали, що він з вашою дочкою може і пожартувати? Бо так же не можна, щоб кіт жив із собакою і щоб собака ні разу не вхопив кота за шерсть.

— Пане комисаре, ви мене дурняєте, неначе маленького. А ви ж, здається, із наших людей і через те, мабуть, знаєте добре, що дівчата і хлопці наші гуляють і жартують по два і три роки, але хлопець не дозволяє собі дівчину кривдити, аж доки вона з ним не побереться… А тут що вийшло? І ще двох тижнів нема, а воно он що. Ви прийдіть подивіться. Вона ще й геть дитина, а він швидко буде кольором чуба такий, як я, змалився. Поліз до дитини… Ні, як собі хочете, а так не можна. Будьте людиною… Вже усе село ремствує на товариша Паркома…

— Ну, годі…

Перебив йому мову товариш Парцюня:

— Я з вами буду взавтра ще говорити про це. Я вас викличу, а зараз ідіть додому. Зараз я не можу нічого зробити: я тільки що з дороги… Ну, до побачення.

І подав руку Шелестіянові. Шелестіян з несподіванки хитнув головою так, що аж бриль насунувся на очі, і хоч простяг руку, але, не зловивши Парцюниної, зніяковіло поправив тільки бриль на голові і вийшов, схвильовано мимрячи:

— Попускати не можна… бо непорядок більше шкоди робить, ніж невчасні дощі на обробленій землі… Прощавайте до завтрашньої стрєчі.

І пішов.

А Парцюня повернувся до Маздигона з таким приязним усміхом, неначе нічого й не трапилося, повідомив:

— Хоч ви мене, може, і запрохаєте побути у вас у школі, але з міркувань чисто громадських я візьму собі помешкання у когось із незаможників у селі. Викличіть мені комсомольця помогти перебратись… Крім цього, я вас повідомляю, що оцей товариш Шелестіян буде мені першим інформатором про ваше село і що, як цікавитеся, приходьте на цей «сеанс».