Ротонда душогубців

І Маздигін, що увесь час стояв ні в сих ні в тих, згубивши, видно, охоту і виправдовуватися, тепер з полегшенням свиснув. Неля скочила з ліжка, і обоє зникли з хати. А Парцюня все стояв. І тільки аж тоді, коли хазяїн із собакою швидко йшов поза шкільною садибою, він підійшов до стола і розсунув рукою на нім Маздигонові папери і почав роздивлятися.

Розділ шостий «Сеанс»

Товариша Парцюню примістили в селянина Дем'яна Кліща. Його хата стояла задньою стіною до нового кладовища, а правим причілком до старого. Старе кладовище тоді було обгороджене трухлявим сторчовим тином і всередині так заросле травою, вишеньками, бузиною та кущами самосійної акації, що навіть гробків не можна було впізнати. Тільки де–не–де із трави сіріло надгробне каміння якимись своїми крайками.

Нове ж кладовище відділене було від села ровом, який колись оббігав у цім місці замість кладовища панську землю. Рів був ще панщаний. На новім кладовищі бовваніло, може, ще тільки з п'ятнадцять гробиків, і від їх на відстані метрів з п'ятдесят маячив височезний дубовий хрест. Ним село заклало кладовище зараз тоді, коли відрізали для його землю.

Висока акація велично зеленіла над високим почорнілим від негоди сторчовим тином, обкинутим навколо давнього кладовища, і сходилася з ровом нового кладовища в одну лінію, яка ішла поза хатою Кліща. Ворота на нове кладовище були напроти церкви.

Між двором школи і подвір'ям Кліщевої хати зеленів споришем вигін з будяками. А поміж цими двома людськими осідками серединою вигону сірів шлях просто до церкви, що була на одній відстані і від школи, і від хати Кліща. У його двір був охайний і з криницею коло перелазу.

Коли товариш Парцюня перейшов у приміщення до Кліща, у порожню черезсінешню хату, то вже сонце сіло на спочинок і село обгорнулося першою хвилею нічної темряви. Тілько ще захід із–за церкви показував прозолоть, проведену тоненькою смужечкою над самим обрієм.

У Парцюні вікна були затулені ряднами, але кутки вікон блищали світлом. Парцюня ходив сюди й туди поруч ослона. Він був у одній сорочці. У його з підтяжок через плечі висіли штани, а на ногах малися шкарпетки, бо черевики стояли коло полу. Вигляд він мав жидка, який у самих панчохах прогулюється у вагоні коло свойого місця. На полу уже виднілася готова постіль. Вона складалася із матки, застеленої рядном, з подушки, і з складеного другого рядна на подушці, призначеного укриватися. Все було хазяйське. Над полом жердки не було, хоч у селян вона завжди висить з одежею над ним. Зате на надпільній стіні був почеплений на цвясі Парцюнин чорний піджачок, але чогось так, що видно було і з правої кишені, і з лівої по ліворверу ручками вгору. А на столі світила лампа із зеленим абажуром, принесена із школи комсомольцем. Двері в хаті було накинуто на гачок.

І враз рипнули сінешні двері, і Парцюня, як це почув, так і став. Він саме опинився посеред хати і тепер віддався ввесь слухові, маючи очі зосереджено непорушні. І, бувши повернутий головою і всім корпусом тіла до стола, здавалося, слухав спиною те, що робиться в сінях. Аж ось і хатні двері шарпнулися і почувся Шелестіянів голос:

— Чи ви дома, товаришу комисаре?

— Почекайте хвилинку…

Замість відповіді проказав Парцюня і зараз же пішов до полу, взяв ліворвер один з кишені і поклав під свою подушку, а потім зняв із стіни піджак і надів. І, застібнувшись, озув черевики і пришнурував їх до ніг. І аж тепер підійшов до дверей і відімкнувся, і став ждати. Ліворвер ледве помітно віддимав кишеню. І, коли вже відчув себе споготовленим, то й гукнув:

— Заходьте…

І ввійшов Шелестіян, і привітався та й спитав:

— Добривечір… Ну, що, як вам на новій квартирі?

— Отак, як бачите…

І Парцюня засміявся самими очима і признався:

— Та я тут довго не буду. Днів два, та й поїду у друге село. Так що мені не дуже болить, яка квартира… От і добре, що ви прийшли… Чи ви вже повечеряли?

Спитав байдуже. І незважаючи на відповідь селянина — чи буде вона, чи ні, пішов швидко до стола і витяг із–за його самогону у чорній пляшці, на якій було повішено невеличке горнятко. І поставив на стіл. Шелестіян від такої несподіванки застиг на місці і мовчки дивився на пляшку. Парцюня ж сам сів за стіл, зняв горнятко і налив. І аж тепер закликав:

— А йдіть до мене та вип'ємо по одній маленькій посудинці.

І випив сам, не ждучи, поки прийде той, якого покликав. І знов налив і поставив горнятко на столі, а пляшку взяв і спустив за стіл, униз коло себе.

Шелестіян був у тім самім убранні, що і вдень. Навіть те саме пужално тримав у руках. І тепер, коли він побачив, що випивка відбувалася без його, повернувся помалу до кочерг і притулив там пужаленце, а бриль поклавши на лаву, сів на неї на ріжку стола і удавано байдуже сказав:

— А я думав, що настоящі комуністи не п'ють горілки, а воно, мабуть, так, мов колись ченці було, що вголос мали: «Господи помилуй», а нишком «будьмо здорові».

— Пийте…