Ротонда душогубців

— Ти знов… Це дуже, дуже егоїстично і самозгубно забувати все те, про що ми говоримо. Про найтяжче не треба згадувати, коли воно усвідомлено почувається всіма зацікавленими… Не треба сходити знов на ту стежку, де кожний раз доводиться падати. Цебто платити велику ціну за те, що немає заспокоєння ні затишку. Ось цей об'єкт для твоїх розмов…

І вона показала рукою на розтулену перед ним книжку. А Іван Овсійович, нахилившись до дружини і взявши її ліву руку, з сумною подякою поцілував та й промовив, випустивши руку із своїх:

— Дорога моя… Друже мій, дякую тобі за турботу, яка мені здається у тебе зараз хоробливою. Ти занедужала моєю недугою, тільки в гірший бік. Ти з маленьких рис мого душевного безладдя утворюєш цілу картину психічної небезпеки. Це мене лякає і це мене зворушує.

Якби я не помічав у тебе цих явищ, то було б для мене катастрофально. Ти розумієш чому. І те, що ти мені показала на книжку, я вважаю інтуїтивним твоїм рухом, а не дитиною ясної думки.

Мені завжди була і буде дорогою та правда, що людям помагає жити, перемагаючи труднощі духовні і матеріальні на підставі етичної вимоги: «Не роби того другому, чого собі не бажаєш»… Так само і стежки до цього духовного простору мені дорогі і жадані. А ти мені підсовуєш книжки… Може, у поводатарі на стежки, які вирівнюють свої спрямування до згаданої правди?.. Якщо так, то вони могли б задовольнити мене тільки тоді, коли б я турбувався і знемагав тільки своїм «его». А то ні… Я кажу, що книги дають лише словесні форми для пізнання життя і смерті. І які б чарівні картини не були у цих формах, вони людському серцю нічого такого не скажуть, щоб його удовольнити. Бо вони існують, утворившись, щоб собою затуманити нерозгадане, аби воно нас завчасу не турбувало. І поневолі приходиться взяти думку Дельфійського оракула для підсумування сказаного: «Краще тому, хто народився на світ, швидше умерти, а тому, хто не вродився, найкраще ніколи не з'являтися на світ». Ця думка споглядальна, мов книжка і мов дитина…

Я певний, що ця правда народилася в голові літнього мудреця, далекого від руху живого життя. Бо ж не дурно історія нам лишила приклади про те, що в'язні в тюрмах за найліпших умов утрачували тверезу думку і під кінець робилися тільки розумними дітьми… І таке життя, яке бгають комуністи, так само є в'язниця, бо обмежується і обмуровується, і заморожується тільки однією доктриною, яка намагається викликати і одностайні та одноформені матеріальні умови для кожної людини… Силкуються комуністи зробити життя похожим на життя книжне, або, іначе кажучи, теоретичне чи словесне… І Дельфійський оракул тут має страшну силу і наді мною!.. Книжка нехай буде!.. Але треба ще чогось і до книжки…

І замовк. Якусь хвилину було дуже тихо. В Олени Антонівни увага була справлена на те, щоб поінформувати про становище Гапусі, і через те мало його слухала. Вона певна була, що він ще психічно ослаблий і що йому ще не треба нічого казати про ті жахи, які життя підсунуло… Та й цілоденна праця давила її душу звичайною утомою… І разом з цим вона припускала, що події, розгорнувшись, зможуть ударити його і без неї дуже дошкульно. Значить, треба не відкладаючи повідомити. Але як?.. Ось він і зараз якусь душогубську концепцію думок висловив. І вона з болем, що межував з обуренням, проговорила:

— Але ж, Боже мій… Твоя філософія вимагає зараз же погибелі… Вона самогубна!..

— Можливо, що зі мною те й було б, якби я тебе не мав… Але разом з цим треба мати і те на увазі, що люди з такими думками проживають цілий вік і не гублять апетиту. Наприклад, Шопенгауер… І вояки, сидячи в шанцях на позиціях, мають теж подібні думки. Але я цими думками, які ти звеш самогубними, якби був на війні, обороняючи вільність Батьківщини, ніколи не посмів би ділитися із своїми товаришами… Бо оборона природних людських справ дає задоволення і найпонурішій людині, коли вона чесна. А я не маю жодного права зменшувати це задоволення якомусь членові свойого народу… Не маю права зменшувати його щастя хоч на одну хвилину чи на кілька років. Бо якби робив інакше, то стояв би поперек дороги усій своїй нації, яка має вічне стремління робити благо всім своїм членам… і кождому зокрема… Чого я побивався цілий рік завдяки несподіваній батьковій смерті?.. Та через те, що я знаю, що він міг би жити на світі більше, ніж рік, а, може, більше, як двадцять років… І ось тут, у цих питаннях, і живе найстрашніше для людини слово «зрадник», бо я уважав живого батька за живу Україну… І я не маю сили слово «зрадник» затуляти навіть такими визначеннями, як «хворий»… Я маю беззастережне право на свою філософію, але не на смерть, бо я маю для свойого духу ґрунт, який зветься неволя нації, який мене утримує від практичних висновків у моїй філософії… Значить, я не гірший від жовніра у шанцях перед історичним поневолювачем рідної нації…

Олена Антонівна швиденько встала, підійшла до свого повішеного пальта, витягла з кишені хусточку і, втираючи нею куточки вуст, аж зітхнула полегшено: