Ротонда душогубців

— Слава Богу, що ти став майже інший… бо дійсність на нас така набігла, яку треба зрозуміти і знешкодити її отруйність…

Коли Іван Овсійович говорив, то він був певний, що дружина його зверне увагу на те, чого він ужив слово «зрадник». Бо у його горе було не тільки від утрати батька, а й від того узла морального, який зав'язала батькова смерть на сумлінні Івана Овсійовича. І він і раніше пробував кілька разів випростатися духовно від муляння сумління. І не удавалося. Зробив він це й тепер, але Олена Антонівна уникла і тепер допомогти своєму чоловікові. Видно, не розуміла. І Брус в'яло і пригашено спитався:

— Що, може, щось із Гапусею сталося?..

— Ти навдивовижу чуткий… Ти вже був нашорошений у той бік…

І вона хитнула головою до кухні:

— Коли я увійшла у хату… Та я змучена і не знала, як почати, і навмисне відійшла вбік перед твоїм питанням «це ти до Гапусі заходила?» А тепер, слава Богу, моя душа супокійна…

— Та ж що таке… Що ти так обережно ідеш, неначе по молоденькім льоду?..

І вона все розповіла, що з Гапусею трапилося, і під кінець додала:

— Вони її викликали для чогось іншого, а не для того, щоб їй сказати, що вона злодійка. Вони це вигадали, аби її залякати, і потім щоб із зляканого зробити все, що їм треба… Тільки що?..

— Та–а–к! То це все твоє тупання навколо мене зводилося сюди?.. Бач, яка ти…

— Як бачиш…

— Справа хоч і темна, але страшно неприємна, щоб не сказати гірше… Ти оцінку їй зробила належну…

І замовк. Це мовчання збільшувало свою вагу і тим жданням, що Олена Антонівна своєю постаттю виявляла. Вона дивилася на його із сподіванням і певністю в те, чого від його в данім разі чекала. І почав він, услух міркуючи, допитуватися тієї тяжкої дійсності, що кинула всім у цім помешканні луну від свого наближення:

— Сама Гапуся своєю особою Чеці непотрібна, бо уже давно вирвана із свого середовища і вже не зможе прислужитися нічим російській агентурі. Хто її тепер товариші і хто був її товаришами рік тому? І яке становище батьки її посідають у громаді таке, щоб вона підходила до його і своїм віком, і своїм отаким життям та й могла б цікавою бути цим і Чеці?.. Дуже тяжко знайти доторки між нею і тими, яких вона покинула. А якби москалям, незважаючи на таке становище, все–таки захотілося б її утокмити у її минуле, зробивши її шпигункою, то для цього потрібувалося б багато часу. І багато б треба було перемогти душевних екстрем, як її, так і оточення. А свідомо, що Чека діє тільки готовим матеріалом у готових обставинах. І я навіть не вірю, що вона ураховує наслідки сьогоднішньої своєї роботи для майбутнього, коли вона уважає, що це майбутнє має бути людським, супокійним і достатнім…

Я певний, що тут ініціатива почала снувати сітку не та, що творить зараз російську імперію, а та, що допомагає творити її. І ця остання далеко жорстокіше і безжалісніше діє у індивідуальних випадках з потрібними їй людьми. Внизу завжди неспокій і більше хаосу, який перешкоджає і дратує. І дії тут відбуваються хуткіше і невмолиміше. А загальні державні спрямування завжди вимагають більшої повільності і більшої прозорості серед тих обріїв, які забудовуються…

Тому та реальність жорстокості, що нас зачепила чи зачепить, дуже і дуже небезпечна… Вона хоче за допомогою Гапусі дістати нас за якісь кінці, які вона налапала, але про які ми мусимо тільки здогадуватися…

Люба Оленко, для мене зараз важливо, щоб ти висловилася з приводу того, чи ти згоджуєшся з тим, що чекісти хотять не її товаришів–односельців чи її родичів нею ловити… А що хотять нею ловити нас… ось тут, у цім помешканні, бо тієї махінації, що вони почали з нею робити, зрозуміти інакше не можливо мені!..

— Ах, Боже мій!.. Іване, я вже знаю тебе: як тобі щось прийде в голову і ти його візьмеш за дійсність, то конче робиш із того такі страшні висновки, що вони впливають на життя не тільки твоє… І мені не хотілося висловлюватися певно про те, що можна тільки здогадуватися. Але я бачу, що буде гірше, як не висловлюся. Ми знаємо, що Гепеві завжди іде про те, щоб людина не очунювала і не воскресала до життя… Значить, вона хоче добити нас… Важко мені це говорити, але воно в моїй голові часом проскакує… І я кажу.

— Добре. Ми обоє бачимо небезпеку і бачимо ту людину, яку Чека хоче морально знищити, щоб і нас морально і фізично теж скінчити. І моя думка: щоб наступ цього жаху загальмувати, треба конче Гапусю вирядити від нас у друге місце, щоб вона там могла працювати і ховатися. За це, будь ласка, візьмися ти.

— Нехай… Я візьмуся.

— Крім цього, мій друже і мій товаришу. Зникнення Гапусі з нашого приміщення безумовно ошелешить чекістів і на деякий час перемішає все їх снування. А від таких замішань, буває, робляться і стають спасенні речі…

Це треба мати на увазі і треба негайно діяти запобіжність тій небезпеці, яку ми обоє разом визнаємо. І от, що ж ти можеш зробити, маючи товаришів–лікарів, розкиданих не тільки по Україні, а навіть і по Есесерії?..