Ротонда душогубців

— З Гапусею я можу влаштуватися так. У Воронежі у мене є товаришка лікарка. І я через тиждень з Гапусею вищу до неї. Я собі візьму відпустку, а Гапусі ні. Я іду легально, а вона без дозволу. І там побуду теж із тиждень, щоб дезорієнтувати тих, які за нами слідкують… Із завтрашнього дня я почну турбуватися про відпуск. І коли мене спитають, куди я іду, я дам адресу на захід України… Оце і все.

— Твій план приймаю… Тепер усе… А зараз тобі треба в ліжко, ти втомлена… А я ще посидю.

— А чи дуже тепер пізно?..

— Тільки пів одинадцятої.

Відповів Іван Овсійович і повернувся до столу і схилився над ним, обіпершись ліктем коло самої розтуленої книжки. Але в книжку не дивився, неначе не слухаючи того, що робилося в душі. І зір був пригаслий, і обличчя закутане настроєм збудженого смутку. Олена Антонівна, зміривши свого чоловіка здивовано допитливим поглядом, швиденько встала і підійшла до ліжка лаштувати свої засоби собі на відпочинок. І, коли вже упірнула в ліжко під білу вовняну ковдру так, що тільки витикалася голова з–під неї, почала уважно дивитися на свого чоловіка. І перший раз побачила, як він зневажено наставився зустріти ту небезпеку, яка вже оглушила їх душі важким кроком понурого наближення. І їй стало тужливо жаль його, і вона попрохала:

— Любий мій, я вже не стримаю повік. Вони спадаються важко. Коли ти будеш лягати і побачиш, що я страшно глибоко дихаю, то схилися наді мною і поцілуй мене в чоло… А зараз цього не роби.

Брус обернувся до неї і заспокоюючим голосом старшої людини перед малою проказав:

— Не забуду… Зроблю все, що ти звеліла… Як хочеш, я притягну ближче лампу до столу і прикрию світло папером?..

Олена Антонівна на останні слова не зреагувала, але свою наполегливість у висловленім бажанні підкреслила:

— Не забудь же… До побачення.

У ліжку зашелестіло, заворушилося, і Іван Овсійович, відвернувшись, надтяг нижче лампу і знов так само, як і раніше, захолонув над столом. Він був ніби покинутий. Олена Антонівна лишила його самого борсатися у плутанині власного сумління. А тривога, яку вони почали переживати, замість того, щоб затушкувати душевні глибини, висунула їх диктатором для утворення самоти. Його високе чоло, рівний ніс і худощаве довгасте обличчя були зелені від паперу, яким обгорнута була лампа. І здавалося, що це так світиться його самота. Тепер він мав певність, що його арештують, може, навіть раніше, ніж він одержить із Спілки українських письменників «путьовку» до Криму. Боротися з небезпекою було б похоже на боротьбу людини з океанськими хвилями, яка випала із аероплана на поверхню водяної безодні. Можливість оборони себе і боротьба за себе відкривалися йому тільки у тих просторах його буття, куди не сміла заглянути і Олена Антонівна. За неї він не думав нічого, бо уже мав нагоду не раз бачити, як улаштовувались після арештів чоловіків їх жінки. Чоловіків було винищувано, а жінки лишалися на своїх посадах. Серце його билося у холоді приречення на самотню боротьбу. Він гадав: