Ротонда душогубців

— То що ж, по–твоєму, якби жиди спобігли і ще одного такого чоловіка, як був твій батько, то теж отруїли б?..

— Отрути б.

— То це вони, по–твоєму, так калічать усю твою націю?..

— Так. Спочатку витруять нас, а потім будуть труїти жидівських слуг… І аж геть–геть після всього переодягнені жиди стануть дійсними, не переодягненими жидами!..

— Нічого собі теорійка!..

Вигукнув ніби задоволено Парцюня і швидко підступив до Бруса, і з усієї долоні ляснув його у праву щоку. Брус хитнувся і незручно махнув руками, і впав на лівий бік.

А Парцюня заспокоєно повернувся спиною до впалого і підійшов до свойого стола. Сів і подумав трошки, звелів:

— Відведіть чи відтягніть його у дев'яносто третю камеру до тих двох… Нехай подумає, що він має ще нам сказати після всього сказаного вже.

У Івана Бруса вся права щока була червона, аж пашіла. І з правого ока біг великий струмок сліз, і око було червоне. Ліве теж було повне блиску сліз. І тому, коли він звівся на коліна, почав шукати руками стін, щоб обіпертися і встати. Але стін не було для простягнення рук. Тоді він утер рукавом пальта очі. І побачив з лівого боку стіну, і взявся за неї, і встав.

Він був у чорнім зимовім пальті і в сірім костюмі. І пальто було розстебнуте, і костюм. І чорний комір верхньої сорочки був не застебнутий і розвинений на боки. Ширінка була теж не застебнута, і з неї виглядав крайок спідньої білої сорочки. Ще в канцелярії, як оголили йому душу, так вона й зараз блищала всіма Божими соромами. А те, що він не спав цілу ніч і не вмивався, то все лице лисніло потом, неначе стягнене тоненькою і чужою йому шкірою, помазаною якоюсь жовтою мастю. Навіть синяк на всю щоку підкреслював якусь омертвілість виразу обличчя і очей, якими ув'язнений дивився крізь сльози і тільки контури бачив речей. Здавалося, що якби і вони зійшли, то він би однаково світ сприйняв би тільки мацанням рук і почуванням, що омертвляло вираз обличчя.

І взяв один чекіст Бруса під руку, а за ним і другий це зробив. І так вони й вийшли, минувши перед столом не зведений стілець, папір, звіяний із столу, і Парцюню мовчазного за столом і зануреного у свої папери. Він сидів і нічим не зреагував навіть тоді, коли, виводячи з кімнати арештанта, один міліціонер дуже хрьопнув за собою дверима.

Під час того, як Бруса вели у дев'ятьдесять третю камеру, його почуття уляглися, сльози перестали бігти, і йому розвиднилося на світ тюремних коридорів. Він ішов твердо, але коли забажав звільнитися від чекістських допомічних рук, то відчув, що цього зробити не можна: руки вартових ще тісніше стиснули його лікті. І Брус тепер уже певний був, що він тільки тоді може бути живим не як письменник, а тільки як людина, коли слухняно прийме геть всі вимоги: і ті, що написані у марксівських книгах, і ті, які чекісти будуть йому накидати під час допитів щотижня чи щомісяця… Він зараз був удоволений із свого початку, бо бачив, як він ударив Парцюню несподіванкою у його чекістський супокій. І він знав, що і далі у його ітиме страждання поруч з віддачею за всі свої образи і за образи своїх земляків, що проходитимуть через руки катів Гепеви. Одно тільки й важко було. Ну що як узнає Оленка про його божевілля?.. Як вона сприйме? Бо він же їй ані накривим словом навіть не натякнув про те, що готується зустріти боротьбою московського ката віч–на–віч у тюрмі…

І загуркали засуви, і заклацали колодки, і задзвеніли ключі, і відчинилися двері у дев'ятьдесять третю камеру. І Брус переступив поріг і зупинився. І за ним знов гуркнули двері і гуркнув засув.

У камері зараз з правого боку стояла бляшана параша, накрита дерев'яним кружком, а з лівого боку від дверей аж до самого вікна уподовж камери попід стіною тягайся нари, зроблені свіжо із соснових дощок. На їх кутку під вікном сидів одноокий чоловік. Він був сивий і в одній полотняній сорочці. А на ногах у його видніли старі чоботи, куди були заправлені холоші теж полотняних штанів, тільки дуже засмальцьованих. Ззаді в його аж у головах темніла свитка і на свитці солом'яний бриль. Селянин дивився на того чоловіка, що стояв коло нар, склавши на грудях руки і вперши молитовно свій погляд у вікно. Він був у теплій куфайці захисного кольору і в штанях такого ж кольору. Ноги були взуті в лапті і вмотузовані онучами аж до самих колін. Голову мав кругленьку, маленьку і з примоченим руденьким чубком. Його місце було посеред нар, бо там лежала його й шинеля.

І Брус привітався і спитався для годиться, а не по потребі:

— Добридень. Де тут і мені можна примоститися?..

І одноокий відповів:

— Де бачите. Нари, слава Богу, слободні, одозволені від люду… Вибирайте, де схочете…