Рубінова книга

Неконтрольоване переміщення в часі дається взнаки, як правило, за кілька хвилин, годин і навіть днів до самого переміщення. Проявляється у вигляді запамороки, відчуття тяжкості в животі і/або ногах. Чимало носіїв гена повідомляють також про мігренеподібні головні болі. Перше переміщення в часі — воно зветься ще ініціаційним стрибком — відбувається між 16-м і 17-м роками життя носія гена.

Із «Хронік Вартових»,

Том 2, Загальні закономірності

Уперше це трапилося зі мною в понеділок в обід у шкільній їдальні. Якоїсь миті в моєму животі було таке відчуття, як буває, коли, сягнувши вершка котроїсь з американських гірок, стрімголов летиш униз. Це тривало всього дві секунди, але цього вистачило, щоб ціла тарілка картопляного пюре з підливкою хлюпнула мені просто на шкільну форму. Столове приладдя попадало додолу, я насилу змогла втримати тарілку.

— Все одно пюре смакувало так, ніби його зібрали з підлоги, — зауважила моя подруга Леслі. Я заходилася прибирати «неподобство», а всі інші, звісно, витріщилися на мене. — Як хочеш, то можеш вивернути на свою блузку ще й мою порцію.

— Та ні, дякую.

На щастя, шкільна блузка Сент-Леннокса не знати чому нагадувала кольором пюре, хоч пляма і муляла очі. Я застебнула поверх неї темно-синю куртку на всі ґудзики, і вона сховалася.

— Ну що, крихітка Ґвенні знову пустує за їжею? — кинула Синтія Дейл. — Тільки не сідай поруч зі мною, ти, плямкало.

— Ніби це я сама вирішила поряд із тобою сісти, Син! — зауважила я.

На жаль, такі невеличкі казуси на шкільних обідах зі мною не в дивовижу. Он лише на тому тижні зелене желе вистрибнуло в мене з алюмінієвої формочки і брьохнулося просто у спагеті карбонара якогось п'ятикласника за два метри від мене. За тиждень до цього я вивернула вишневий сік, і всі за столом в одну мить «підхопили кір». А скільки разів я вимазувала дурнувату краватку, яку заведено було носити до шкільної форми, у соус, сік або молоко — вже й не перелічити.

Ось тільки в мене при цьому ніколи не паморочилось у голові.

Але, можливо, це мені просто здалося. Останнім часом у нас удома тільки й мови було, що про запаморочення.

Щоправда, йшлося не про мене, а про мою кузинку Шарлотту: гарна й бездоганна, як завжди, вона сиділа біля Синтії й підгрібала ложкою своє картопляне пюре.

Уся сім'я чекала, коли ж замакітриться світ Шарлотті. Якогось дня леді Аріста — моя бабуся — кожні десять хвилин питала її, чи не відчуває вона, бува, щось таке. А в паузах між цими питаннями моя тітка Ґленда, мати Шарлотта, примудрялася вставляти свої п'ять копійок.

І щоразу, коли Шарлотта кидала «ні», леді Аріста зціплювала зуби й тітка Ґленда зітхала. Іноді навпаки.

Решта — моя мама, моя сестра Кароліна, мій брат Нік і двоюрідна бабуся Медді (яку ми в колі сім'ї називали тіткою) — пускали очі під лоба. Звичайно, цікаво було мати когось із геном мандрів у часі в родині, але з роками інтерес якось тьмянів. Іноді нас просто дратував танок, який водили навколо Шарлотта. А вона зазвичай ховала свої почуття за таємничою посмішкою Мони Лізи. На її місці я б теж не знала, радіти мені чи дратуватися через брак запаморочень. Авжеж, щиро кажучи, я б, напевно, раділа. Вдачу я мала радше боязку і до того ж любила спокій.

— До цього дійде, як не тепер, так у четвер, — торочила щодня леді Аріста. — І тоді ми повинні бути готові.

До цього і справді дійшло, по обіді, на уроці історії в містера Вітмена. З їдальні я вийшла голодна, бо ж на додачу до всього іншого у своєму десерті — аґрусовому компоті з ванільним пудингом — виявила чорну волосину і не могла втямити, чи моя вона, чи, може, впала з голови помічниці на кухні. Хай там як, однак апетит як корова язиком злизала.

Містер Вітмен повернув нам зошити з оцінками: минулого тижня ми писали контрольну з історії.

— Видно, що підготувалися ви добре. Особливо Шарлотта — п'ятірка з плюсом.

Шарлотта відгорнула з лоба шовковисте руде пасмо і сказала «Ох», наче такий результат став для неї сюрпризом. При цьому з усіх предметів вона завжди мала найкращі оцінки.

Але цього разу й ми з Леслі теж могли бути задоволені. У нас обох було по п'ятірці з мінусом, хоча наша «хороша підготовка» полягала в перегляді стрічок про Єлизавету[3] з участю Кейт Бланшетт на DVD під чипси з морозивом. Правду кажучи, на уроках містера Вітмена ми були уважні; щодо решти предметів — тут справа стояла не так добре.