Рубінова книга

Просто свої уроки він проводив так цікаво, що можна було мимоволі заслухатися. Містер Вітмен і сам був теж вельми цікавий. Більшість дівчат була або потайки, або явно в нього закохана. Як і місіс Каунтер, наша вчителька географії. Варто було містерові Вітмену її поминути, як вона шарілася. Утім, і вигляд історик мав збіса добрий: у цьому всі співали в один голос. Себто всі, крім Леслі. Їй здавалося, що він схожий на якесь білченя з мультика.

— Щоразу, коли він дивиться на мене своїми великими карими очима, так і хочеться дати йому горіх. — Леслі навіть дійшла до того, що почала прозивати прудких білочок у парку не білками, а «містерами Вітменами». Не знати чому ці дурощі вчепилися й до мене, і з часом я й сама, зауваживши десь поряд білочку, кидала: «От, глянь-но, онде товстенький, маленький містер Вітмен, який любчик!»

Через ці його білячі риси ми з Леслі були єдиними дівчатами в класі, які не захоплювалися містером Вітменом. І хоча я весь час намагалася (перш за все тому, що всі хлопці нашого класу дитинилися), проте нічого не виходило — порівняння з білченям стриміли цвяхом у моїй голові. А хіба хто може мати романтичні почуття до білченяти!

Синтія пустила чутку, що, навчаючись в університеті, містер Вітмен підробляв моделлю. Щоб вивести його на чисту воду, вона вирізала з якогось глянцевого журналу рекламну сторінку, на якій якийсь чоловік, що трохи нагадував містера Вітмена, намилюється гелем для душу.

Щоправда, крім Синтії ніхто не вірив, що містер Вітмен — це душо-гельний чоловік. У того-бо була ямочка на підборідді, а в містера Вітмена — ні.

Хлопчикам із нашого класу містер Вітмен не здавався таким уже шалапутом. Ґордон Ґельдерман його взагалі терпіти не міг. Перш ніж містер Вітмен з'явився у нашій школі, всі дівчатка з класу були закохані в Ґордона. Мушу визнати, і я теж, але мені тоді було одинадцять, а Ґордон чомусь припадав до серця. Зараз, у шістнадцять, я ставилась до нього як до звичайнісінького баняка. І ось уже два роки в нього ламався голос. До того ж, скільки б він не пищав і не гарчав, все одно постійно примудрявся плести нісенітниці.

Діставши одиницю за контрольну з історії, Ґордон страшенно знервувався.

— Це дискримінація, містере Вітмен. Я заслужив щонайменше четвірку. Ви не можете ставити мені погані оцінки тільки тому, що я хлопець!

Містер Вітмен забрав у Ґордона його зошит і перегорнув сторінку.

— «Єлизавета була така жабера, що ніяк не могла знайти собі чоловіка. Через це всі навколо називали її „бридкою правичкою“», — прочитав він.

Клас захихикав.

— Ну і що? Це ж правда, — став дибки Ґордон. — У неї були злющі очі, стиснуті губи і шмурняча зачіска.

Свого часу нам довелося ґрунтовно вивчити портрети Тюдорів у Національній портретній галереї — і справді, Єлизавета на картинах була схожа на Кейт Бланшетт, як свиня на коня. Але, по-перше, можливо, тими часами тонкі губи й великі носи були писком моди, а по-друге, «прикид» у неї був просто шикарний. А по-третє, хай у Єлизавети й не було чоловіка, проте вона знай крутила романи — приміром, з сером… як там його звали? У фільмі його грав Клайв Овен[4].

— Вона сама себе називала королевою-правичкою, — зауважив на Ґордонові слова містер Вітмен, — бо… — Він раптом перервався. — Тобі недобре, Шарлотто? Голова болить?

Усі обернулися до Шарлотти. Вона трималася руками за голову.

— Просто щось… стало млосно, — мовила вона і глянула на мене. — Голова йде обертом.

Я затамувала подих. Ну ось, почалося. Бабуся буде в захваті. А тітка Ґленда — і поготів!

— О, клас! — прошепотіла Леслі поруч зі мною. — Тепер вона стане прозорою?

Хоча леді Аріста змалечку втовкмачувала нам, що нам жодним чином не слід обговорювати те, що діється в нашій родині, зі сторонніми людьми, я вирішила проігнорувати цю заборону для Леслі. Зрештою, вона ж найкраща моя подруга, а кращим подругам нема чого ховати одна від одної.

У Шарлотти вперше, відколи я її пам'ятаю (тобто практично все життя), був майже безпорадний вигляд. Але натомість я знала, що треба робити. Тітка Гленда частенько вбивала це мені в голову.

— Я відведу Шарлотту додому, — сказала я містерові Вітмену й підвелась. — Якщо ви не проти.

Містер Вітмен не зводив очей із Шарлотти.

— Як на мене, гарна ідея, Ґвендолін, — сказав він. — Одужуй, Шарлотто.

— Дякую, — відказала Шарлотта. Дорогою до дверей вона трохи заточилася. — Ти йдеш, Ґвенні?

Я поквапилася підтримати її під руку. Вперше в присутності Шарлотти я бодай трохи заважила у власних очах. Це було гарне почуття — задля різноманіття виявитися їй потрібною.

— Неодмінно набери мене і все розкажи, — шепнула слідом нам Леслі.

За дверима безпорадність Шарлотти де й поділася. Вона навіть мала намір забрати речі зі своєї шафки!

Але я міцно тримала її за рукав.

— Облиш це, Лотто! Нам треба якнайшвидше потрапити додому. Леді Аріста сказала…

— Воно знову пройшло, — пояснила Шарлотта.