Рубінова книга

Незнайомець у чорному стояв біля входу в будинок номер 18. Вбраний він був, як зазвичай, у чорний макінтош; чорний капелюх насунув на очі. Мені здавалося, що це привид, але я помітила, що мої брат із сестрою і Леслі теж його бачать.

Він уже кілька місяців спостерігав за нашим будинком, і то цілісінький день. Можливо, це були різні чоловіки, які змінювали один одного, схожі між собою як викапані. Ми сперечалися, хто вони такі — підступні зламувачі, приватні детективи або чаклуни. В останньому була переконана моя сестра Кароліна. Їй було дев'ять років, і вона обожнювала історії про злих чаклунів і добрих фей. Моєму братові Ніку було дванадцять, і він вважав історії з чаклунами і феями дурними, а тому гадав, що чорні чоловіки — це підступні зламувачі. Ми з Леслі були за приватних детективів.

Якщо ми переходили на той бік вулиці, щоб подивитися на чоловіка в чорному поблизу, він або зникав у нетрях будинку, або стрибав у припаркований біля тротуару чорний «бентлі» та їхав геть.

— Це чарівний автомобіль, — запевняла Кароліна. — Коли на нього ніхто не дивиться, він перетворюється на ворона. А чарівник перетворюється на крихітного чоловічка, сідає верхи на ворона і злітає на ньому в небо!

Нік про всяк випадок записав номер «бентлі».

— А після зламу вони напевно перефарбують машину і прикрутять нові номери, — стверджував він.

А дорослі вдавали, що вони не бачать нічого підозрілого в цілодобовому спостереженні за будинком. Як, власне, і Шарлотта.

— Ну що ви причепилися до бідолахи? Він просто курить, та й годі!

— Ну звичайно! — Я вже радше повірю у версію із зачаклованим вороном.

Пішов дощ — добре, що не раніше.

— Але в тебе хоч голова йде обертом? — запитала я, поки ми чекали на ґанку, щоб нам відчинили двері: ключів од будинку в нас не було.

— Та не метушися ти так, — відказала Шарлотта. — Це станеться, коли має статися.

Двері відчинив містер Бернард. Леслі вважала, що містер Бернард — це наш дворецький, і це однозначно доводить, що ми багаті, майже як королева або Мадонна. Я достоту не знала, ким або чим був містер Бернард. Для моєї мами він був «бабусиною правою рукою», сама ж бабуся називала його «старовинним другом сім'ї». А для мене, Кароліни й Ніка він був просто «зловісним служителем леді Арісти».

Побачивши нас, він запитально підняв брови.

— Вітаю вас, містере Бернард, — сказала я. — Бридка погода, еге ж?

— Ще й яка бридка. — Гачкуватим носом і карими очима, що ховалися за круглими обідками золотих окулярів, містер Бернард увесь час нагадував мені сову, а точніше, якогось пугача. — Виходячи з дому, слід неодмінно вдягати плащ.

— Гм, справді, краще вдягати, — відповіла я.

— Де леді Аріста? — запитала Шарлотта. Вона щоразу трималася з містером Бернардом не надто ґречно. Напевно, тому, що на відміну від нас вона ніколи не схилялася побожно перед ним — ще змалку. Хай він і мав талант — він-таки викликав повагу! — виникати нізвідки в будь-якому місці будинку й пересуватися при цьому безшумно, наче кіт. Здавалося, ніщо й ніколи не може сховатися від його всевидющого ока і постійної присутності.

Містер Бернард жив у нас удома ще до мого народження, і моя мама говорила, що він жив тут і тоді, коли вона сама під стіл пішки ходила. Тим-то містер Бернард був, напевно, таких само похилих літ, як і леді Аріста, навіть якщо він на стільки й не виглядав. Він жив у покоях на третьому поверсі, куди з другого поверху вели окремі сходи й коридор. У цей коридор нам заборонено було навіть заходити. Мій брат запевняв, що містер Бернард обладнав його люками і таким іншим, щоб затримати непроханих гостей. Одначе довести цього він не міг — ніхто з нас ще жодного разу не наважився сунути носа в цей коридор.

«У містера Бернарда повинен бути свій приватний простір», — говорила часто леді Аріста.

«Так-так, — відказувала на це мама. — А хіба нам він не потрібен?»

Але промовляла вона це так тихо, що леді Аріста не чула.

— Ваша бабуся в музичному салоні, — пояснив Шарлотті містер Бернард.

— Дякуємо. — Шарлотта залишила нас біля входу і побігла сходами нагору. Музичний салон був розташований на другому поверсі, і ніхто не знав, чому він так називається. Бо там навіть піаніно не було.

Музичний салон був улюбленою кімнатою тітоньки Медді й леді Арісти. Там було чути фіалкові парфуми і дим сигареток леді Арісти. Провітрювали салон вряди-годи — якщо там засидітися, можна було й зомліти.

Містер Бернард замкнув вхідні двері. Я скинула одним оком на незнайомця в чорному. Він досі був там. Мені привиділося чи він і справді махнув рукою, немов вітаючи? Містера Бернарда чи, можливо, навіть мене?

Двері зачинились, але рушити логічним ланцюжком далі я не змогла, бо в животі знову виникло почуття, наче я лечу вниз із американських гірок. Голова мені пішла обертом. Коліна підігнулись, і довелося вхопитися за стіну, щоб не впасти.

Наступної миті все знову минулося.

Серце шалено калатало. Щось зі мною було не так. За дві з половиною години мені двічі паморочилося в голові, причому ніяких американських гірок не було й близько.