Рубінова книга

— На думку Леслі, добре, що Джеймс «зіграв у скриню» молодим. З прізвищем Пімплботтом[6] він навряд чи зміг би знайти собі дружину, — сказала я, попередньо переконавшись, що Джеймс мене не чує. — Я маю на увазі, що ніхто б самохіть не пристав на те, щоб його звали «вугрястою дупою»! — Шарлотта пустила очі під лоба. — Правда, він симпатичний, — правила я. — І якщо йому вірити, грошей у нього — свині не їдять. Хіба що його звичка постійно підносити до носа напарфумовану мереживну хустинку — якась негідна для чоловіка штука.

— Ой, та крім тебе ніхто ним і не помилується.

Атож, я теж так вважала.

— І як нерозумно, що ти за межами сім'ї говориш про свої дивацтва, — докинула Шарлотта.

Це був знову її типовий укол знишка. Він мав мені дошкулити і, на жаль, таки дошкулив.

— Ніяка я не дивакувата!

— Ні, дивакувата.

— І це говориш ти — та, хто має ген?

— Хай там як, а я не патякаю скрізь казна-що, — зауважила Шарлотта. — А ти точно як тітонька Медді. Вона розповідає про свої привиддя навіть молочнику.

— Ти грубіянка!

— А ти наївна.

Отак, перелаюючись між собою, ми перетнули вестибюль, пробігли повз скляну комірку нашого завгоспа і вискочили на вулицю. Було вітряно, а глянувши на небо, можна було подумати, що ось-ось захлюпає дощ. Я пошкодувала, що ми не прихопили свої речі з шафок. Плащ би зараз не завадив.

— Вибач, що порівняла тебе з тітонькою Медді, — сказала Шарлотта дещо зніяковіло. — Якась я таки знервована.

Я була вражена. Зазвичай вона не вибачається.

— Можу зрозуміти, — пробелькотіла я. Вона повинна відчути, що я ціную її вибачення. Насправді про розуміння не було й мови. Я б на її місці просто трусилася від страху. Я і сама була знервована, але так нервуються, коли попереду візит до стоматолога. — Крім того, я люблю тітоньку Медді. — Так справді й було. Тітонька Медді була, можливо, трохи балакуча і мала звичай повторювати все по чотири рази, але мені це подобалося в тисячу разів більше, ніж таємничаметушня інших. Окрім того, тітонька Медді щедро частувала нас лимонними льодяниками. Втім, Шарлотту льодяники, звісно, не обходили.

Ми перетнули вулицю і хутко подріботіли тротуаром.

— Не треба на мене так витріщатися, — мовила Шарлотта. — Ти помітиш, якщо я зникну. Тоді ти намалюєш своєю крейдкою цей дурнуватий хрест і побіжиш додому. Але нічого не станеться, принаймні сьогодні.

— Але ти ж не можеш знати. Тобі цікаво, куди ти потрапиш? Я маю на увазі, в яку добу?

— Звісно, — відрубала Шарлотта.

— Сподіваюся, не у Велику пожежу 1664-го року.

— Велика лондонська пожежа сталася 1666-го[7], — заперечила Шарлотта. — Запам'ятати дуже легко. Крім того, ця частина міста була тоді ще не забудована, тож палати тут не було чому.

Я вже говорила, що Шарлотту частенько прозивали «Скиглійкою» і «Вихвалякою»?

Але я не вгавала. Напевно, це було не надто шляхетно, але мені хотілося бодай на кілька секунд стерти з її обличчя цю дурну посмішку.

— Наша шкільна форма горітиме, як солома, — продовжувала я.

— Я б знала, що робити, — коротко відповіла Шарлотта, посміхаючись своїм звичаєм.

Я не могла не захопитися її спокоєм. Мені було лячно від самої думки про те, що я можу раптом опинитися в минулому.

Хай у якій добі. Бо ж колись у будь-яку добу було жахливо. Раз по раз вибухали війни, а як не війни, то віспа з чумою. А ще варто було кинути бодай слово не до ладу, щоб тебе спалили як відьму. Крім того, замість туалетів — вигрібні ями, у людей — блохи, а вранці жителі виливають усе зі своїх нічних горщиків через вікно просто на вулицю, дарма що там саме хтось іде.

Шарлотту ціле її життя готували до того, що вона повинна вміти орієнтуватися в минулому. Їй ніколи було гратися, товаришувати, ходити на шопінг, у кіно або гуляти з хлопчиками. Натомість її вчили танцювати, фехтувати, їздити верхи, балакати всілякими мовами, а ще втовкмачували історію. Крім того, починаючи з минулого року вона щосереди по обіді їхала з леді Арієтою і тіткою Ґлендою і поверталася лише пізно ввечері. Вони називали це «уроками містерій». Щоправда, ніхто не волів розказувати, що то були за містерії, а найменше — сама Шарлотта.

«Це таємниця». Імовірно, це було перше речення, що його Шарлотта навчилася швидко вимовляти. А слідом за ним прозвучало: «Не до вас річ».

Леслі вважала, що таємниць у нашій родині, вочевидь, більше, ніж у Секретній Службі й МІ-6[8] разом. Певно, так воно й було.

Зазвичай після школи ми їхали додому на автобусі. На восьмому до Берклі-сквер, а там уже й до будинку рукою докинути. Сьогодні ж ми всі чотири зупинки бігли пішки, як загадала тітка Ґленда. Цілу дорогу я тримала напоготові крейдочку, але Шарлотта весь шлях пробігла поруч зі мною і нікуди не зникла.

Коли ми добулися сходів у нашому будинку, я була майже розчарована. Бо ж тут моя участь в історії закінчувалася. З цього моменту стерно влади переходило до моєї бабусі.

Я смикнула Шарлотту за рукав.

— Дивись! Онде знову чоловік у чорному!

— То й що? — Шарлотта навіть не озирнулася.