Рубінова книга

Тітка Ґленда була розлучена з Шарлоттиним батьком. Він жив зараз десь у Кенті з новою дружиною. Тому чоловіків у будинку, крім містера Бернарда, не було — якщо не брати до уваги Ніка. Не було й хатніх тварин, як ми про них не просили. Леді Аріста тварин не любила, а в тітки Ґленди була алергія на все, що мало бодай натяк на шерсть.

Моя мама, брат із сестрою і я жили на четвертому поверсі, просто під дахом, де було чимало косих стін, а на додачу — два маленьких балкончики. У кожного з нас була своя кімната, а Шарлотта, дивлячись на нашу ванну, ковтала слинку, бо ж їхня на третьому поверсі не мала ані однісінького вікна, натомість у нас їх було цілих два. Але мені на нашому поверсі більше подобалося ще й тому, що тут ми — мама, Нік, Кароліна і я — були віддані самі собі, що в нашій божевільні іноді могло неабияк прислужитися.

Але був один недолік — ми жили збіса далеко від кухні. Зараз, коли я вже піднялася нагору, то знову про це подумала. Якби ми жили ближче до кухні, я могла б прихопити з собою бодай яблуко. А так мені довелося обійтися вершковим печивом із наших запасів, які мама тримала в шафі.

Зі страху перед новим нападом запаморочення я схрумала одинадцять печивок поспіль. Потім скинула туфлі й куртку, гепнулася на канапу в кімнаті для шиття і простяглася на весь зріст.

Сьогодні все було якось дивно. Мені здається, більш дивно, ніж зазвичай.

Зараз друга дня. Зателефонувати Леслі й розважити її своїми клопотами я зможу хіба що години за дві з половиною.

Брат із сестрою повернуться зі школи не раніше четвертої, а мама завжди закінчує роботу десь о п'ятій. Зазвичай мені дуже подобалося залишатись у кімнаті на самоті. Можна було спокійно похлюпатись у ванні, не боячись, що хтось постукає в двері, бо йому, бачте, припекло в туалет. Ще я могла увімкнути музику й голосно підспівувати, знаючи, що ніхто зараз не візьме мене на кпини. І я могла дивитися по телевізору що завгодно, причому ніхто не скиглив поряд: «А зараз починається „Губка Боб“!»

Але сьогодні мені нічого не хотілося. Навіть подрімати. Навпаки — канапа, зазвичай такий незрівнянний прихисток, зараз здавалася мені крихким човником на бурхливій річці. Я боялася, що тільки-но я заплющу очі — мене відразу ж кудись понесе.

Щоб відволіктись, я підвелась і вирішила трохи прибрати в кімнаті для шиття. Це була наша неофіційна вітальня — ні тітки, ні наша бабуся не шили й тому вибиралися на другий поверх вряди-годи. Швейної машинки тут не було, зате були вузькі сходи, що вели на дах. Вони призначалися для сажотрусів, але ми з Леслі частенько вилазили ними на дах — на наше улюблене місце. Звідти розгортався чудовий краєвид, і ніде не було кращого місця для дівчачих розмов (наприклад, про хлопчаків і про те, що ми не знаємо жодного, в кого варто було б закохатися).

Звичайно, там було трохи небезпечно, бо ж поручнів на даху не було — лише невисока огорожа з кованого заліза. Але ж ми й не збиралися вправлятись у стрибках у довжину або танцювати на краю прірви. Ключик від дверей, які вели на дах, зберігався в цукорниці з візерунком із троянд, що стояла в шафі. У моїй родині ніхто не здогадувався, що я знаю про цю схованку, інакше збилася б страшенна буча. Тому я завжди пильнувала, щоб за мною хтось крадькома не пішов слідом. Там можна було любісінько позасмагати, влаштувати пікнік або просто сховатися, якщо хотілося спокою. Його, як уже згадувалося, я любила — але тільки не зараз.

Я поскладала ковдри, позмітала з дивана крихти від печива, збила подушки й зібрала в коробку розкидані шахові фігурки. Я навіть полила азалію, що стояла на секретері в кутку кімнати, і протерла вологою ганчіркою журнальний столик. Потім я нерішуче обвела очима ідеально прибрану кімнату. Спливло всього десять хвилин, а мені й досі хотілося в якесь товариство.

Цікаво, що там унизу, в музичному салоні? Може, у Шарлотти знову паморочиться в голові? І що, власне, відбудеться, якщо з другого поверху будинку в Мейфейрі переміститися з двадцять першого століття в століття, скажімо, п'ятнадцяте, коли на цьому місці взагалі не було будинків або, може, стояло кілька халуп? Опинишся у повітрі, а тоді як хрьопнешся на землю із семиметрової висоти?! А що, як сядеш просто в мурашник? Бідолашна Шарлотта. Проте, можливо, на таємничих уроках містерій вчать літати.

До речі, про містерії: раптом я зрозуміла, що можу відволіктися. Я зайшла в мамину кімнату і глянула вниз на вулицю. Біля входу в будинок номер 18, як і раніше, стояв незнайомець у чорному. Я могла бачити його ноги і клапоть макінтоша. Сьогодні наш четвертий поверх здався мені особливо високим. Жартома я підрахувала, скільки метрів звідси до землі.

Чи може людина взагалі вижити, впавши з чотирнадцятиметрової висоти? Напевно, може — якщо їй пощастить і якщо вона приземлиться на якесь багнище. Увесь Лондон був колись начебто мочарами, принаймні так говорила місіс Каунтер, наша географічка. Болото — це добре, в болото можна м'яко впасти. Щоб потім безславно захлинутися у твані.

Я глитнула слину. Мене налякали власні думки.