Рубінова книга

Ex hoc momento pendet aeternitas.

(На цій миті гойдається вічність.)

Напис на сонячному годиннику в Міддл Темплі, Лондон

Коли в мене перед очима знову прояснилось, за ріг якраз завертав старовинний автомобіль, а я сама стояла навколішки на тротуарі й трусилася від жаху.

З цією вулицею було щось не так. Зовні вона змінилася. І взагалі за останню секунду все стало іншим.

Дощ ущух, але віяв крижаний вітер і різко потемніло — майже впала ніч. На магнолії не було видно ні квітів, ні листя. Я сумнівалася, чи взагалі сама магнолія на місці.

Вершечки огорожі довкола неї були пофарбовані в золоте. Я могла присягнутися, що вчора вони були чорні.

З-за рогу з'явився ще один старовинний автомобіль. Химерна конструкція з великими колесами і блискучими спицями. Я подивилася вздовж тротуару — калюжі позникали, мов мильні бульки. А разом із ними й дорожні знаки. Зате бруківка була крива й горбиста. Вуличні ліхтарі теж прибрали інакшого вигляду, їхнє жовтувате світло ледь діставало до найближчого під'їзду.

Десь у глибині моєї свідомості зажеврів моторошний здогад, але я все ще не була до нього готова. Тож я спробувала передихнути, відтак знову озирнулася, цього разу уважніше.

Отже, якщо точно сказати, змінилося не надто багато. Більшість будинків мали звичний вигляд. А втім… онде зникла чайня, де матуся завжди купувала смачні тістечка «Принц Валлійський», а цей наріжний будинок із масивними колонами я бачила вперше.

Якийсь незнайомець у чорному пальті й капелюсі несхвально скинув на мене оком, але не зробив жодної спроби заговорити або допомогти. Я підвелася й обтрусила бруд із колін.

Моя жахлива здогадка повільно перетворювалася на жахливу впевненість. Та й перед ким мені було прикидатися?

Я не потрапила на перегони старовинних автомобілів. І магнолія не скинула раптом свій квіт і листя. І хоча я багато чого б віддала за те, щоб із-за рогу раптом з'явилася Ніколь Кідман, тут не проходили зйомки стрічки за Генрі Джеймсом[10].

Я знала точно, що сталося. Я просто це знала. І ще я знала, що тут якась помилка.

Я перенеслася в інший час.

Не Шарлотта. Я. Хтось припустився страшенної помилки.

У мене зацокотіли зуби. Не тільки від хвилювання, але й від холоду. Холод проймав до кісток.

«Я б знала, що робити», — забриніли в моїх вухах слова Шарлотти. Певна річ, Шарлотта знала. Але зі мною ніхто цим знанням не ділився.

Я стояла на розі вулиці, тремтячи і стукаючи зубами, і дозволяла перехожим на мене витріщатися. Перехожих було не надто багато. Повз мене пройшла молода жінка в пальті до п'ят і з кошиком під пахвою, а за нею — чоловік у капелюсі й пальті з піднятим коміром.

— Вибачте, — сказала я. — Не скажете часом, який у нас зараз рік?

Жінка вдала, що не чує, і рушила швидше.

Чоловік похитав головою.

— Яке нахабство, — пробурчав він.

Я зітхнула. Насправді від цієї інформації мала́ користь. Яка, власне, різниця, потрапила я в 1899 рік чи в 1923-й?

Принаймні я знала, де перебуваю. Я-бо жила менш ніж за сотню метрів звідси. Чи є щось природніше, ніж податися просто додому?

Треба ж щось зробити.

У сутінках вулиця видавалася спокійною й мирною. Мов нежива, я йшла назад до будинку, уважно роззираючись навсібіч. Що змінилося, що залишилось, як і пізніше? Коли пильніше придивитися, будинки були точнісінько такі самі, як і в наш час.

Деякі деталі я, здавалося, бачила вперше, але, можливо, досі я їх просто не помічала. Я автоматично кинула погляд на будинок номер 18, однак біля під'їзду — хоч би тобі лялечка. Людини в чорному не було.

Я зупинилася.

Наш будинок на вигляд був точнісінько такий, як і в мій час. Вікна на першому і другому поверхах виливали яскраве світло, у маминій кімнаті під дахом теж світилося, а з даху звисали бурульки. Варто мені було глянути на все це, як захотілося додому.

«Я б знала, що робити».

Гаразд, що б зробила Шарлотта? Зараз геть споночіє, і до того ж холодно, хоч вовків ганяй. Куди б вирушила Шарлотта, щоб не змерзнути? Додому?

Я дивилася на вікна. Може, вже є на світі мій дідусь? Може, він мене навіть впізнає?

Зрештою, дозволяв же він мені гойдатися на колінах, коли я була маленька… Ет, пусте! Навіть якщо він уже з'явився на світ, то як зможе згадати, що на старості літ гойдав мене на колінах?

Холод заповзав мені під плащ. Гаразд, я зараз просто подзвоню до когось і напрохаюся на ніч. Питання тільки в тому, як це зробити.

«Привіт, мене звуть Гвендолін Шеферд, я — внучка лорда Монтроза, який, можливо, ще не народився».

Я ж не можу розраховувати, що мені повірять. Можливо, швидше потраплю в божевільню, ніж додому. А опинитися в божевільні цими часами, напевно, гірше не бути може — потрапиш раз і вже назавжди.