Рубінова книга

З іншого боку, вибору в мене особливо не було. Ще трохи, і геть стемніє. А мені треба десь переночувати й не змерзнути. І не натрапити на Джека Різника^[11]. Господи милостивий! Коли він, власне, творив свої мерзенні справи? І де? Чи не тут-таки, у солідному Мейфейрі? Якщо мені вдасться поговорити з ким-небудь із моїх предків, то, можливо, я зможу переконати його, що про дім і родину я знаю більше за якогось чужинця. Хто, крім мене, міг би, наприклад, розказати, що кобилу прапрапрадідуся Г'ю звали Сита Енні? Суто інсайдерська інформація.

Різкий порив вітру змусив мене зібратися. Було дуже холодно. Мене б не здивувало, якби раптом посипав сніг.

«Привіт, я — Ґвендолін і потрапила сюди з майбутнього. На доказ я покажу вам застібку-блискавку. Б'юся об заклад, що її ще не винайшли, еге ж? Як і аеробуси, телевізори або холодильники…»

Принаймні можна спробувати. Глибоко дихаючи, я підійшла до дверей.

Сходинки під ногами здалися мені напрочуд знайомими й чужими водночас. Я машинально потяглася до кнопки дзвінка. Але її не було. Електричні дзвінки, вочевидь, іще теж не винайдено.

Як на те, ніде й натяку не було на якусь дату. А я навіть не знала, коли було винайдено електрику. До пароплавів чи вже після? Чи вчили ми це в школі? Якщо так, то я, на жаль, не могла цього згадати.

Я намацала довгу ручку, що звисала на ланцюжку — точнісінько така була вдома в Леслі на унітазі. Я енергійно смикнула за неї і почула, як за дверима зателенькав дзвіночок.

О леле!

Найпевніше, двері відчинить хтось зі служників. Що мені сказати, щоб мене пропустили до кого-небудь із родини? Може, ще живий прапрапрадідусь Г'ю? Чи вже живий. Або ж узагалі живий. Я просто запитаю про нього. Або про Енні.

Кроки лунали все ближче. Я спробувала зібрати в кулак усю свою мужність. Але я не встигла побачити, хто відчинив двері, бо мене знову збило з ніг, жбурнуло через час і простір та виплюнуло назад.

Я опинилася на килимку біля наших вхідних дверей. Схопившись на ноги, я озирнулась. Усе було на вигляд таке саме, як кілька хвилин тому, коли я вибігла з дому по льодяники для тітоньки Медді. Будинки, припарковані автомобілі, навіть дощ.

Незнайомець у чорному біля будинку 18 світив на мене очима.

— Атож, не ти один дивуєшся, — пробурмотіла я.

Як довго мене не було? Чи бачив незнайомець у чорному, як я зникла на розі вулиці та знову з'явилася на килимку перед нашими дверима? Він, напевно, не міг повірити своїм очам. Так йому й треба. Знатиме, як це — загадувати загадки іншим.

Я щосили задзвонила у дзвінок. Двері відчинив містер Бернард.

— Ми кудись поспішаємо? — поцікавився він.

— Ви, напевно, ні, а от я точно!

Містер Бернард підняв брови.

— Вибачте. Я забула дещо важливе. — Я протиснулася повз нього і помчала вгору східцями, стрибаючи через дві.

Тітонька Медді глянула на мене, як чорт на попа, коли я увірвалася в салон.

— Я думала, ти вже пішла, янголятко.

Не встигнувши відсапатись, я подивилася на настінний годинник. Я вийшла із салону рівно двадцять хвилин тому.

— Але добре, що ти повернулася. Забула тобі сказати, що в них у «Селфріджес» є точно такі льодяники, але без цукру, і бляшанка така ж! Утім, ні в якому разі їх не купуй, бо через ці без цукру в людини буває той… бігунка!

— Тітко Медді, чого всі так впевнені, що Шарлотта успадкувала ген?

— Тому що… а ти не можеш спитати що-небудь простіше? — тітонька Медді виглядала дещо спантеличеною.

— У неї досліджували кров? Хіба цей ген не може бути в кого-небудь ще? — мало-помалу я переводила подих.

— Шарлотта, без сумніву, є носієм гена.

— Бо це можна довести за її ДНК?

— Янголятко, ти звертаєшся не за адресою. У біології я завжди розбиралась, як цап у зорях, і не маю жодного поняття, що таке ДНК. Як на мене, все це пов'язано не так з біологією, як із вищою математикою. На жаль, з математикою у мене теж погано. Коли доходиться до цифр і формул, то в мене в одне вухо влітає, а в друге вилітає. Можу лишень сказати тобі, що Шарлотта народилася саме в призначений для неї день, обчислений століття тому.

— Себто дата народження визначає, чи є в людини ген, чи ні? — я прикусила нижню губу. Шарлотта народилася сьомого жовтня, я — восьмого. Себто нас розділяв один-єдиний день.

— Швидше навпаки, — пояснила тітонька Медді. — Ген визначає час народження. Вони підрахували все точно.

— А якщо вони прорахувалися?

На один день! Дуже навіть просто. Поплутали та й годі.

Цей клятий ген був не у Шарлотти, а в мене. Або в нас обох. Або… Я опустилася на лавку.

Тітонька Медді похитала головою.

— Вони не прорахувались, янголятко. Гадаю, ці люди якщо щось і вміють, то це рахувати.

«Ці люди» — це взагалі хто?

— Кожен може прорахуватися, — зауважила я.

— Але не Ісаак Ньютон, — засміялася тітонька Медді.

— Ньютон розрахував день народження Шарлотти?

— Дитятко моє дорогеньке, я розумію твою цікавість. Але, по-перше, іноді краще не знати, і, по-друге, мені справді страшенно кортить отримати свої льодяники!

— Все це позбавлене будь-якої логіки, — сказала я.