Рубінова книга

Якщо мама мені повірила щодо Азраеля, то вона повірить і про мандри в часі. Я чекала слушної нагоди, щоб поговорити з нею. Але слушна нагода ніяк не з'являлася. Щойно мама повернулася додому, як їй довелося вчити мою добру й розумну сестричку Кароліну, бо та, бачте, погодилася прихистити на літні канікули класний тераріум разом із класним талісманом, хамелеоном на ім'я Містер Бін. І хоча до шкільних канікул було ще кілька місяців, відкладати цю дискусію, мабуть, не випадало.

— Ти не можеш узяти на себе Містера Біна, Каролінко! Ти ж знаєш, що бабуся заборонила тримати тварин удома. А в тітки Ґленди алергія.

— Але в Містера Біна немає шерсті, — зауважила Кароліна. — І він постійно сидить у своєму тераріумі. Він нікому не заважає!

— Він заважає бабусі!

— Значить, бабуся дурна!

— Кароліно, так не годиться! У нашому домі ніхто нічого не тямить у хамелеонах! Уяви собі тільки, ми що-небудь зробимо не так, і Містер Бін захворіє і помре!

— Ні, не помре! Я знаю, як за ним доглядати! Будь ласка, мамо! Дозволь мені його взяти! Якщо я не візьму цього хамелеона, його знову забере Тесс, а вона завжди хвалиться, що є улюбленицею Містера Біна!

— Каролінко, ні!

Чверть години по тому вони й далі сперечалися — навіть коли мама зайшла у ванну й зачинила за собою двері, Кароліна стала перед дверима і правила своєї:

— Леді Аріста навіть не помітить! Ми могли б занести в будинок увесь тераріум, хай-но лишень кудись піде! Все одно вона не буває в моїй кімнаті!

— Можна людині принаймні в туалеті посидіти спокійно? — крикнула мама.

— Ні, — заявила Кароліна. Вона уміла чіплятися, як реп'ях до кожуха! І вгамувалася тільки тоді, коли мама пообіцяла їй особисто поклопотатися за Містера Біна перед леді Арістою.

Поки мама й Кароліна сперечалися, я витягала жуйку з волосся мого брата Ніка.

Ми сиділи в кімнаті для шиття. До братової голови прилипло з півфунта жуйки, але він не міг пригадати, як вона туди потрапила.

— Але ж ти мав би це помітити! — сказала я. — На жаль, кілька пасом мені доведеться відрізати.

— Байдуже, — відказав Нік. — Можеш відрізати одразу всі. Леді Аріста каже, що я схожий на дівчинку.

— Для леді Арісти всі, у кого волосся довше за сірникову голівку, скидатимуться на дівчинку. Шкода стригти так коротко твої прекрасні кучері.

— Вони відростуть знову. Та стрижи вже, ну ж бо!..

— Манікюрними ножицями не можу. Тобі треба в перукарню.

— Ти зможеш, — довірливо сказав Нік. Він, вочевидь, забув, як я одного разу вже постригла його манікюрними ножицями, після чого він перетворився на якесь щойно вилуплене шуліченя. Мені тоді було сім років, а йому чотири. Його кучері були потрібні на перуку. Перука в мене, щоправда, не вийшла, зате я заробила один день домашнього арешту.

— Тільки спробуй! — сказала мама. Вона увійшла до кімнати і про всяк випадок забрала ножиці з моїх рук. — Якщо вже стригтися, то в перукаря. Завтра. Зараз час спускатися на вечерю.

Нік застогнав.

— Без паніки! Сьогодні леді Арісти немає. — Я посміхнулася йому. — Ніхто до тебе не чіплятиметься через жуйки. Або через плями на светрі.

— Які ще плями? — Нік оглянув себе. — От гидота, це, напевно, гранатовий сік. Я й не помітив.

Бідолашний братик, увесь вдався в мене.

— Я ж кажу, ніхто не лаятиметься.

— Але сьогодні ж не середа! — здивувався Нік.

— А проте вони поїхали.

— Круто!

Коли вдома бували леді Аріста, Шарлотта й тітка Ґленда, вечері зазвичай проходили досить напружено. Леді Аріста критикувала неналежні манери Ніка й Кароліни (а часом і тітоньки Медді), тітка Ґленда весь час цікавилася моїми оцінками, щоб потім порівняти їх з оцінками Шарлотта, а Шарлотта всміхалася, наче Мона Ліза, відповідаючи на всі питання незмінною фразою: «Вас це не обходить».

Ми б залюбки ухилялися від цих щоденних вечірніх зібрань, але бабуся наполягала на тому, щоб збиралися всі. Дозволялося не приходити тільки тому, у кого була якась інфекція.

Їжу готувала місіс Бромптон, яка приходила до нас увесь тиждень з понеділка до п'ятниці і на додачу ще й прала. (У вихідні готували по черзі тітка Ґленда і мама. Нас із Ніком жахливо засмучувало, що ми не могли замовити піцу чи їжу в китайців.)

У середу, коли леді Аріста, тітка Ґленда і Шарлотта вирушали на уроки містерій, вечері проходили більш невимушено. І ми були в захваті, що сьогодні, хоч був лише понеділок, атмосфера за вечерею буде як у середу.

Не те щоб ми за столом голосно сьорбали, плямкали або гикали, але ми могли перебивати одне одного в розмові, ставити лікті на стіл або порушувати теми, які леді Аріста вважала непідхожими.

Наприклад, тему хамелеонів.

— Тітко Медді, тобі подобаються хамелеони? Тобі б не хотілося завести одного? Якогось такого ручного?

— Е-е-е… теє… атож, коли ти запитала, я раптом подумала, що мені завжди хотілося мати хамелеона, — відказала тітонька Медді, щедро накладаючи собі на тарілку картоплі з розмарином. — Неодмінно.

Кароліна розцвіла.

— Можливо, твоє бажання невдовзі здійсниться.

— Від леді Арісти і Ґленди щось чути? — спитала мама.