Рубінова книга

— Лише на перший погляд. — Тітонька Медді погладила мене по руці. — Але навіть якщо ти не почула нічого нового, ця розмова хай зостанеться між нами. Бо якщо твоя бабуся дізнається, що я тобі все виклала, то розсердиться. А коли вона злиться, то ще прикріша, ніж зазвичай.

— Я не викажу тебе, тітко Медді. І зараз принесу тобі льодяників.

— Ти хороше дівчатко.

— У мене ще одне питання. Скільки часу минає після першого стрибка перед другим?

Тітонька Медді зітхнула.

— Будь ласка!

— Не думаю, що існують якісь правила. Певно, у кожного носія гена по-своєму. А от керувати своїми мандрами нікому не до снаги. Це відбувається щодня, цілком безконтрольно, навіть по кілька разів на день. Тому так важить хронограф. Як я зрозуміла, з його допомогою Шарлотта не тинятиметься абиде в минулому, а її цілеспрямовано переноситиме в певні, безпечні періоди, де з нею нічого не станеться. Тому не клопочися нею.

Чесно кажучи, я набагато більше клопоталася собою.

— Як надовго людина зникає з цього часу, поки вона перебуває в минулому? — запитала я, затамувавши подих. — І чи може людина вдруге перебратися мало не до динозаврів, коли тут було суцільне болото?

Тітонька Медді рішучим жестом зав'язала мені язика.

— Досить, Ґвендолін! Я й сама цього не знаю!

Я підвелася.

— Все одно дякую за відповіді. Ти мені дуже допомогла.

— Я в цьому не впевнена. Мені страшенно дорікає сумління. Власне кажучи, я не мала заохочувати твій інтерес, тим паче що мені самій не дано цього знати. Коли я розпитувала про ці таємниці свого брата, твого милого дідуся, він раз по раз кидав мені у відповідь одне: «Менше знаєш — здоровіший будеш». Ну підеш ти колись по льодяники чи ні? І не забудь — із цукром!

Тітонька Медді махнула мені на прощання рукою.

Чому це таємниці можуть позбавляти здоров'я? І скільки знав про все це мій дід?

— Ісаак Ньютон? — здивовано перепитала Леслі. — Чи не той це, бува, із законом всесвітнього тяжіння?

— А хто ж іще?! Але він, вочевидь, розрахував і Шарлоттин день народження. — Я стояла біля полиці з йогуртами в харчовому відділі «Селфріджес», притискаючи мобільник до правого вуха та прикриваючи іншою рукою ліве. — Тільки ніхто не вірить, що він прорахувався. Воно й зрозуміло — хто ж у таке повірить, це ж сам Ньютон! Але він точно помилився, Леслі. Я народилася на день пізніше за Шарлотту, але це я перестрибнула з часу в час, а не вона.

— Це все страх яке таємниче. А щоб йому! Цьому довбаному агрегату знову потрібні години, щоб завантажитися! Ну давай, скотина! — Леслі підганяла свій комп'ютер.

— Ах, Леслі, це було так… дивно! Я майже поговорила зі своїм предком! Уявляєш, це навіть міг бути той товстун із картини перед потайними дверима, прапрапрадідусь Г'ю. Звичайно, якщо я потрапила в його час, а не в якийсь інший. Правда, вони могли б запроторити мене в божевільню.

— З тобою могло трапитися бозна-що, — зауважила Леслі. — Я ніяк не можу втямити! Усі ці роки вони влаштовували театр навколо Шарлотти, а тут таке! Ти повинна зараз же розповісти про це матері. Тобі взагалі треба негайно потрапити додому! Бо це може статися будь-якої хвилини!

— Лячно, еге ж?

— Ще й як! Гаразд, я зайшла в інтернет. Загуглю спершу Ісаака Ньютона. А ти дуй додому, зараз же! Ти хоч знаєш, скільки років існує «Селфріджес»? Може, тут раніше була якась яма, і ти пролетиш метрів 12, а тоді як гепнешся!

— Бабуся нестямиться, коли дізнається, — сказала я.

— Так, а бідолашна Шарлотта ще більше… Подумай-но, всі ці роки їй доводилося в усьому собі відмовляти, а тепер вона нічого з цього не отримає… Ось, знайшла. Ньютон. Народився 1643 року в Вулсторпі — цікаво, де це? — помер 1727 року в Лондоні. Бла-бла-бла. Про мандри в часі тут ані слова, зате написано про обчислення нескінченно малих… уперше чую, а ти? Трансцендентність спіралей, квадратриса, оптика, небесна механіка, бла-бла-бла… А ось і закон всесвітнього тяжіння… Авжеж, трансцендентність спіралей звучить якось найближче до мандрів у часі, тобі не здається?

— Відверто кажучи, ні-і, — відказала я.

Двоє поряд зі мною голосно радились, які йогурти їм купити.

— Ти досі в «Селфріджес»? — вигукнула Леслі. — Ану, негайно вирушай додому!

— Уже йду, — запевнила я і попрямувала до виходу, розмахуючи жовтим пакетом із льодяниками для тітоньки Медді. — Але ж, Леслі, я не можу розповісти про це вдома. Вони подумають, що я здуріла.

Леслі порснула в слухавку.

— Ґвен! У будь-якій іншій родині тебе, можливо, і відвезли б у божевільню. Але не у твоїй! Твої не говорять ні про що інше, крім як про ген мандрів у часі, хронометр або уроки містерій!

— Хронограф, — поправила я. — Це штука, що функціонує на крові! Жахливо, правда?

— Хро-но-граф. Окей, я загуглила.

Я протискувалася крізь юрбу, йдучи по Оксфорд-стрит, і спинилася біля світлофора.

— Тітка Ґленда казатиме, що я все вигадую, щоб випендритись і вкрасти у Шарлотти її призначення.

— Ну то й що? Коли ти наступного разу зникнеш, вона зрозуміє, що помилялася.

— А якщо я взагалі більше не зникну? Якщо це було та загуло? Як той нежить…