Руйнівниця фортець

– Ти ж чула, заволоділи. Найманці. Якщо ж говорити про приєднання до іншого князівства, то ти краще за мене повинна знати, що імператор є гарантом кордонів у Рейху. Поки він не вирішить інакше, ніхто не зможе поглинути навіть п'яді землі у власні межі. І Фрісландія мусить радити собі сама.

– Мені б хотілося, – гірко вставив Карл, – щоб імператор так само поважав кордони мого герцогства.

– Вибачте мене, герцог, я не хотів вас образити.

– Та це я знаю. Але мені здається іронією долі, наскільки вибірковими є закони Рейху, коли той, хто їх створює, стоїть за їх же порушенням.

Катаріна замислилася. Вона майже не чула, як Руперт лаяв Габсбургів. Це було його улюблене заняття, якому він віддавався при кожній нагоді. Це був єдиний раз, коли старший брат не докоряв йому за казармену мову.

Вона швидко зрозуміла, чому землі, якими вони подорожували, не викликали особливої ​​спокуси для жодного з навколишніх властителів. Фрісландія виявилася плоскою і нудною, а розкидані по широких полях купи оголених з листя дерев лише посилювали враження порожнечі. Дорога була мокра й у вибоїнах, а паркани й села, повз які вони проходили, являли собою картину нещастя й відчаю: маленькі убогі хатки, збудовані з якихось колод, часто пошкоджених, виглядали так, ніби ось-ось мали розвалитися. Чим ближче вони наближалися до моря, яке годувало місцеве населення, тим більше місцевість ставала виглядати багатше, але бідність все одно аж пищала. Листопадова погода допомагала формувати похмурий краєвид – дули крижані вітри та випав мокрий сніг, через що все виглядало нудно, сіро або, в кращому випадку, буро. Більше того, у кожному більшому селі стояли табором найманці й підозріло дивилися на них із-під своїх капюшонів — вони трималися на відстані лише завдяки присутності оранських аркебузирів.

Легко було зрозуміти, що вони наближалися до місця призначення, бо навколо дороги товклося все більше й більше кнехтів. Коли вже було видно замок Лютетсбург, вони минали лише хатини, зайняті солдатами, і кавалерійські стайні, повні бойових коней.

– Що вони всі їдять? – спитала Бланшфлер, коли вони їхали повз черговий загін драгунів, яких муштрував сержант.

– Те, що вкрадуть або куплять, – кинувся з відповіддю Руперт, який не відходив від дівчини. – Але, мабуть, що куплять. Солдати не дурні, вони знають, якщо сьогодні забрати всю їжу, то завтра вони ж будуть голодувати. Однак вони, звичайно, не платять місцевим чесну ціну. Якщо хтось занадто багато торгується, йому наб'ють пику.

– Неприємна звичка.

– Солдати – люди неприємні.

– Не всі, – усміхнулася йому Флер, на що Катаріна закотила очі.

Сам Лютетсбург був середньовічним комплексом, перебудованим приблизно сто років тому. Вхід до нього здійснювався через невисокий замок, що складався з трьох приземкуватих крил, які оточували великий майдан з колодязем. За подвір’ям був широкий, хоч і брудний і занедбаний рів, посеред якого стояла мостова вежа і власне замок: квадратний, присадкуватий, триповерховий бург, з похилими дахами та брудним фасадом. За будинком виднілися ледь помітні контури Хаге та Нордена, двох сусідніх міст. Великі сади навколо території було розорано під сільськогосподарські угіддя або зайняті наметами та майданчиками для тренувань.

Незважаючи на невеликий розмір, замок жив окремим життям. Коли вони зупинилися на подвір’ї, то відразу ж виявилися у всіх на дорозі. Загони найманців марширували сюди й туди, гінці й купці юрмилися, робітники несли мішки й скрині, а зброярі ритмічно били молотами в галереях. Не встигла Катаріна усвідомити хаос, як до них підійшов високий чоловік середнього віку, одягнений як солдат, із довгим кучерявим волоссям кольору сажі та вражаючою іспанською борідкою. У нього було неприємне довгасте обличчя з дуже високими бровами, через що він виглядав так, ніби постійно дивувався. Чоловік схопив коня Бланшфлер за вуздечку та поплескав тварину по шиї.

– Ну-ну, – вигукнув він. Він схилив голову й по черзі подивився на всіх. – У нас ще не було гостей з голландським супроводом! Мені дуже цікаво, хто ви такі, панове та пані?

– І ти хто такий?

– А так випадково склалося, що я є власником цих маєтків.

Брати Віттельсбахи зійшли зі своїх коней. Солдати залишалися в сідлах, підозріло поглядаючи на оточуючих їх найманців.

– Граф Іннгаузен, як вважаю?– запитав Карл у чоловіка.

– Як живий. А пан хто? – досить нагло відповів Додо.

– Карл Віттельсбах, це мій брат Руперт. – Герцоги вклонилися. – Нашими попутниками є графиня Катаріна фон Бессерер цу Тальфінген та її фрейліна Бланшфлер фон Барбі.

Додо примружив очі й довго дивився на молодих герцогів.

– Ну, гість в дім, Бог в дім, як то кажуть, хоча, як мені мила моя матуся, давно в мене таких хуйових гостей не було, – нахабно сказав він. – Влаштовуйтесь зручніше, але не дуже, бо ви тут недовго. Я прийму вас через півгодини. У замку, бо підморожує, а потім - геть з двору.