Руйнівниця фортець

– Запропонуй їм принести присягу Катаріні, – випалив юнак. - Це єдиний спосіб...

– І це така твоя порада? Серйозно? – скривився командир. – Зараз я тебе...

До кімнати вбіг підліток у яскравому, строкатому вбранні. Присутні здивовано глянули на нього, але не встигли щось сказати, як підліток прогримів напрочуд голосним баритоном:

– Делегація ясноосвічених князів Гогенлое.

Ханов вилаявся собі під ніс.

– До стіни, негайно! – махнув він однією рукою, а сам став перед дверима в чемній, але аж ніяк не підлабузницькій позі.

Приголомшений кнехт не знав, що робити, тому Шенк закотив очі й потягнув його до стіни, де вони стояли, як бідна пародія на придворних. Найманець не планував бути свідком цієї аудієнції, але, з іншого боку, вона могла вийти досить смішною. З власного досвіду він знав, що культурні зіткнення між світом старої аристократії та військовими можуть бути джерелом вражаючих непорозумінь.

Але, якщо він розраховував на видовище, то, побачивши чоловіків, які гордо крокували до зали, зрозумів, що це буде зовсім інша вистава. Понад двадцять аристократів різного віку вкотилися крізь двері, від засохлих стариків до малюків років два-три, озираючись навкруги з роззявленими ротами. Проте всі вони, крім найменших, виглядали, ходили і поводилися як військові з діда-прадіда.

З невеликого натовпу вийшов кремезний чоловік середнього віку з чорною гривою волосся, великою бородою, коміром-кризою в голландському стилі і в бежевому дублеті із фамільним гербом: двома чорними левами. Він був озброєний мечем, і було очевидно, що знає, що з ним робить.

– Я Грегор Фредерік фон Гогенлое. Як найстаріший член сім’ї, що володіє зброєю, я представляю, – він показав широким жестом на дворян, що стояли позаду нього, – тут зібралися всі графи та князі Гогенлое: фон Шіллінфюрст, фон Лагенбург, фон Нойнштейн, фон Пфедельбах, фон Вайкерсхайм, фон Орінген, фон Гальтенбергштеттен…

Шенк погубився ще на середині цього переліку, а по обличчю Ханова побачив, що той втратив сюжет ще раніше. Коли лунало наступне "фон", чоловік із натовпу ввічливо вклонявся, мабуть, відповідно до свого походження. Наймолодших опікуни мусили штовхати вперед, коли приходила їхня черга.

– ...ну а я, – нарешті закінчив старійшина роду – представляю вальденбурзьку лінію. Ви ж…?

– Полковник Август Ханов, до ваших послуг, – сором’язливо пробурмотів командувач військами Катаріни. Перерахувавши свої титули, він відчув себе маленьким і нікчемним і навіть відкинув "фон", яке зазвичай додавав до свого прізвища, бо раптом згадав, що він зовсім і не дворянин.

Грегор Фредерік чекав продовження цього невиразного вступу, але Ханов нічого не говорив, тож князь лише сердито гикнув. Крізь бічні двері увійшли кнехти, несучи келихи та вино, але вони відчули напружену атмосферу й зупинилися на півдорозі, а потім стали біля стін, як Шенк із охоронцем. Герцог обіперся рукою на руків'я меча й почав невпевнено, зовсім збитий з ритму, бо тут не застосовувався протокол:

– Може, я просто скажу, у чому справа, – пробурмотів він собі під ніс, але досить голосно, щоб усі почули. Продовжив він красномовно, щоб всім було чутно: - Ми не знаємо, звідки ви і ваше військо, але ми прийшли сказати, що тут Франконія. – Він тупнув для ефекту. – І ніякі найманці крутитися тут не будуть. Ми знаємо, чим закінчили Клеве, Берг чи Фрісландія, і не дозволимо святому дворянському порядку потонути в потопі гультяїв і мерзотників, які раптом захочуть панувати. Ми, Гогенлое, віддавна володіли землями між Ансбахом і Вюрцбургом і не дозволимо нікому лазити по них. Щоб підкреслити, наскільки серйозно ми ставимося до цього зобов’язання, ми на мить відклали наші розбіжності та прийшли сюди разом.

Усі зібрані зрозуміли, що мав на увазі князь. Через складні правила успадкування Гогенлое правили малесенькими князівствами, які зазвичай були не більшими за общину або, в кращому випадку, за графство. Оскільки в середні віки між ними виникало багато сімейних чвар і непорозумінь, час від часу вся територія перетворювалася на театр кровопролитної громадянської війни. У результаті всі князівства Гогенлое були добре укріплені, а хоробрість сім’ї стала легендарною – і не тільки легендарною, оскільки вербування як католицької, так і протестантської армій втягнуло багатьох із них у свої надра. Переконати всіх літніх людей приїхати до Вюрцбурга, мабуть, було нелегким завданням і, безумовно, довело високу позицію ватажка, тобто, як можна було здогадатися, виступаючого зараз Грегора Фридерика. Зазвичай кровопролиття припинялося старшими з князів-єпископів Вюрцбурга - але, оскільки їх не стало, у сім'ї відбувалося постійна бійня. Нікого не хвилювало те, що найчастіше війна велася через дві груші на межі.

– Хм… – пробурмотів Ханов, не дуже знаючи, що з так поставленою справою робити. – Я гарантую вашим князівським високостям, що ми не плануємо... Тобто, ми не планували вторгнення на землі князівств Гогенлое...