Русалонька із 7-В та загублений у часі

Віддячує! Втім, Софійка готова простити і букет, і кульки, адже нарешті можна потелефонувати Завтрашньому. І показати Сашкові Казимирові малюнки, спитати, що він про це думає.

—           Я думаю... — ховав стривожені очі,— думаю, він... закохався у тебе!

Приїхали! Кому що, а курці — просо! Добре, хоч не бачив іще портрета, намальованого Павликом!.. Ні, ліпше запитає по телефону самого Дашківського!

—           Казимире, ви чому це вдарились у графіку? — почала з усмішкою. — Про ваші малюнки у селі вже ходять легенди!

—           Перепрошую, Софі? — не второпав хлопчина. — Малюнки? Зроду-віку не малював і не збираюсь!

—           А в блокноті з Русалкою, отому, що я віддала для листування?

—           Блокнота відтоді не чіпав, пресвітла панно! Кому ж писати, якщо відповіді на попереднього листа ви ще не отримували?

Гм, дивно! Ясно одне: ні Віта, ні її пунктуальний тато сплутати не могли. Отже, чи не є це ще одним підсвідомим проявом Казимирової майбутньої суті?.. А Сашко вже: “Закохався! Закохався!..”

—           Значить, не було такого?

—           Ні, прекрасна Софі!

—           Тоді бодай скажіть, чи був котик у вашої тітки Гонорати.

—           Атож, люба принцесо! Вгодований сірий котик, якого, правда, гляділа не так сувора тітка, як нянька Ганна. Кіт Фантик!..

Не брехала баба Валя! Чи все-таки збрехала? Як мовив би Завтрашній, темна ця жіночка, ох, темна!..

—           Недаремно ми ще тоді відчували в ній лиху людину! — погодився Сашко, й очі його покруглішали від тривоги.

Наступного ранку, перед школою, сама впросилась віднести бабі Валі Ростика. Фантик, здавалось, був невдоволений. Прискіпливо зиркав

на Софійку, а та не менш ретельно оглядала кожну річ у квартирі.

—           Ось для води, ось — для молочка! — демонстративно поставила перед сусідкою пляшечки.

—           Знаю, дитино, знаю! — відмахувалась нянька.

—           А годувати — лиш із його посуду! — вказала на тарілочки з малюнками курочки Ряби.

—           Аякже, аякже! Яка дбайлива сестричка! — вдавала, що їй приємна Софійчина турбота про малого.

—           А в чому ви заварюєте кашку? — попхалась на кухню. Ледь не додала: “Сподіваюсь, не у Фантиковій каструлі?”

—           Ось, окреме, чистесеньке! — сокорила стара.

—           А... — зазирнула попід столи. — Мишей у вас часом немає? Щурів там усяких?

—           Бог з тобою, дитино! Що таке говориш?! Колись була одна миша, то її вже давно...

—           Отруїли?

—           Пастка зловила, і Фантик з’їв. Ішла б ти вже, дитино, до школи! Спізнишся! — Нянька обережно підштовхнула дівчинку до виходу.

Софійка ще трохи постояла на сходах, дослухаючись.

—           Улю-лю, мій мацюпусінький! Як же я за тобою скучила!.. — тільки й чулося із квартири.

Ой, нічого доброго це не віщувало!..

55. Впритул до істини

На уроці малювання сьогодні тема “Як я провів літо”. Впевнено взялась вимальовувати пишні лілії, ставок, замок удалині... Тут Павлика немає, тож Софійка цілком зійде за найкращого в класі художника. Хіба якщо новенький, Дмитрик... Що він там прикриває долонями? Невже черговий шедевр?

Ревниво зиркнула в його альбом і мало не пирхнула зо сміху. Не люди — якісь гуманоїди — чи то ходять, чи то висять понад різними спорудами!..

— Це ми з татом їздили до Хотинської фортеці... Піднімались там на башточки... — виправдовувався Іваненко. — Вибач, але я зовсім не тямлю зображувати людей!..

Що правда, то правда! Вже б і не брався! В малюванні Дмитро — це Казимир номер два! Казимир номер два?! Леле, та він і справді малює, як Завтрашній! Тільки що не ручкою, а простим олівцем! Але натискує ним так, що чіткіше, ніж ручкою! Рівчаки прорізує!

—           Ну, чому ж...— намагалась опанувати себе. — Дуже навіть схожі... Це, мабуть, ти?

—           Ні, це тато! Ось я! — показав якусь неоковирну карикатуру внизу. — Тато вже виліз, а я ще на сходах.

—           Він у тебе, здається... солідний? — прискалила око на малюнок.

—           Що, так помітно? — зашарівся хлопець. — Я ж старався зменшити йому форми!

—           Отже, солідний?

—           Ох, трохи є! Та й чиї тата зараз худі? Всі з черевцями ходять! Але я таким не буду! Я спортом займаюсь.

—           А як... його звати?

—           Тата? Дмитром, як і мене. Мама кличе нас Дмитром і Дмитриком... — ще більше зашарівся хлопець.

—           Серйозно? — Від таких явних збігів аж похолола. — Слухай, а в твоєї мами... біла сукня є?

—           Не знаю, мабуть... У неї в шафі багато одягу, якось не приглядався... Але на весільній світлині вона точно у фаті й білому платті!

Все! Знайшла! От і попався ти, Дмитрику! От і є тобі пристанище, неприкаяний Казимире!

Удома відразу взялась до діла. Повитягала з шафи мотлох (щоправда, до чого тут фотографії?). Перемішала старі газети й навмання тицьнула пальцем у якийсь рядок.

“Мати серед жовтня...” — далі старий папір перетерся на дірки, і дізнатись, що саме пощастить мати серед жовтня, Софійці не вдалось. Очевидно, на початку жовтня все остаточно з’ясується. Десь тут, десь ось-ось!.. Уже дуже-дуже скоро!..

56. Домашні прикрощі