Русалонька із 7-В та загублений у часі

Чи ходить Сашко в чорному і білому? Та він завше убогий і сірий, як церковна миша! Як горобець зі смітника! Як... Хвилиночку!.. Яка барва утворювалась, коли Павлик змішував чорну й білу фарби? Сіра! А що було сказано в газеті-під-казці? “Між чорним і білим!” Отже, сіре — це і є між чорним і білим?!.

Черв’ячок усе глибше вгризався в Софійчин мозок. Незчулась навіть, як іззаду хтось вигукував її ім’я.

—           Софко! Таж Софко!!! Так урвала, що я вже задовбався доганяти!

Поруч об’явився... Кулаківський!

—           Тобі вже, Софко, за тим прилизаним зубрил-кою всі інші дрібні в очах? М-да: я ж у іксах так не шарю, як він!

—           Хто? — вдала, що не розуміє.

—           Ну, не тушуйся, не тушуйся: всім ясно, що ти від новачка прибалділа!

—           Кажи, що маєш, бо в мене справи! — хлюпнула холодною водою на палахке вогнище Валового чуба.

—           Ти б краще придивилась, як він малює! Мазня і маразм! А малювалка йому все одно “десятки” ліпить: за сімпотну морду і за те, що підлиза!

—           Все сказав? — насупила брови од свіжої ідеї. Чи малює Сашко? Хіба оформлення офісу —

не прояв малярських здібностей?! Ще один аргумент!

Вадим не відставав:

—           Сьогодні, той-го... погода негаліма! Додому йти щось обломно: може, прошвирнемось по скверику? Чи в кафешку? Або на скутері вмажемо, га?

Біла материна сукня? Не пригадує, щоб Саш-кова мама вбиралась у щось подібне, але...

—           А ще ти, може, той-го... для понту віршика якогось забацала б?..

Сашків батько... Гм... Нічого не знає і про Сашкового батька...

—           Софко, то як?

—           Га? Ах, так: я спитаю в Сашка!

—           Що-о-о? Забити зі мною стрілу ти питаєш дозволу в якогось Сашка? — Вадимів чуб обурено зметнувся вбік. — Чи не в того бомжика?

Дозволу на метання стріли? Софійчині мізки вже зовсім закупорились: якої стріли? Вона в Сашка про батька запитає!

—           У його батька? Це типу свекра? Квіточки, колясочка... Шоколадка за двадцять копійок... — Вадим уже люто сплюнув. — Може, ви вже й розписані? Ну, знаєш!..

І швидко пішов геть.

—           Е... А?.. — тільки й спромоглася промимрити йому вслід. Що сталось, чого він хотів? Чому образився?

Гаразд, тут головне — думки не згубити. Отож найбільше спілкувалась хіба з його сестрами, точніше, зі своею ученицею Любкою...

І тут — як обухом по голові — давні Казимирові слова:

“Вас візьмуть до мене за гувернантку!!!” Дашківський промовив їх чи не першої зустрічі. Точніше, він запитав: “А як ся назива панна гувернантка?” А потім: “Прошу дуже, хіба панна Софі не знає, що мої батьки хочуть найняти її гувернанткою?”

Софійка тоді зовсім не зреагувала й нічого не записала до блокнотика. А хіба ж не гувернанткою стала Софійка для Сашкової сестри, та й для самого хлопця?!

Терміново бігти по додаткові відомості!

58. Неждана сповідь

Маму зустріла вже на сходах: із Ростиком на руках.

—           У мене, Софійко, на шістнадцяту годину батьківські збори, — пояснила. — То ти вже сама розігрієш обід. Суп і тушковані перці в холодильнику. ..

—           А дитину що, з собою береш?

—           Та ні: баба Валя...

—           Тільки не до баби Валі! — намагалась відібрати у мами братика. — Я вже є, і я з ним по-

буду! Навіть коли доведеться пожертвувати супом і уроками!

—           Але якщо вже домовились... — Мама наполягала на своєму.

Невже аж настільки довіряє сусідці й не сприймає усерйоз рідної дочки? Невже аж настільки зачерствіла мамина душа? Мабуть, у Софійчиних очах мама прочитала цей докір, бо мовчки віддала Ростика.

Чого не зробиш заради ближнього?! Он і на Сашкову точку доведеться тепер волоктися з малим. На запитання про батька Сашко зам’явся і почервонів.

—           Він— моє болюче місце... Але тобі розповім... Ти не зважай, що зовні я такий успішний...

Софійка ввічливо на це не зважила.

—           Насправді, якщо хочеш знати, я дуже мучуся... — Сашко ніяково ялозив ганчіркою і

поглядом по циферблату ваги. — Мама запевняє, що тато покинув нас тільки через те, що народились мої сестри... Розумієш, дівчата, ще й троє відразу... Він сказав, що не прогодує нас, і покинув.. . А я гадаю... я гадаю, що головна причина в мені... Я тоді противний був, не слухався...

Сашко задивився кудись убік і замовк. Через якусь хвилину продовжив:

— Мені здається, я... я його розчарував! Я не виправдав його надій... Єдиний син — і... Це вже зараз я узявся за розум... Тепер він би нізащо нас не кинув... Та й сестри вже гарніші зробились: усі кажуть, вони геть і схожі на нього стали! А як народились... Миршаві такі були, червоні, поморщені... Це якби тепер нас усіх побачив... Але ні, не приїжджає...

—           Сашку, що ти таке говориш?! — жахнулась дівчинка. — Наш Ростик теж некрасивим народився, але ніхто й не думав його кидати!

—           От і є, що основна причина таки в мені... Ти ж знаєш, — Сашків голос аж охрип від хвилювання, — я тоді навіть... курив!

—           Господи! — вибухнула праведним гнівом. — Твоя Ромашка робила коли-небудь шкоду?

—           Ромашка? Ну, звичайно... Але до чого тут...