Русалонька із 7-В та загублений у часі

Ет, знайшла кому доручити випитування!

—           Зате я розвідала багато нового! — І переказала товаришеві свої відкриття.

—           Отже, повеземо твого Дмитрика в замок і попросимо заграти “Місячну сонату”! — аж сяяв од почутого Сашко. — Там же й пересиплемо в нього зібрані від привида пилинки!

Сердешний, досі вважає, що Казимир — це Дмитро Іваненко!..

—           Припустимо, мелодію можна і з магнітофона. Але от коробочку?.. Яку візьмемо: від взуття? Від макаронів? Од Ростикових сумішей?..

—           У чому ж іще краще переносити чийсь дух, як не в коробці для духів? Моя Любка малою парфуми й не називала інакше, як дух. Казала мамі: “Дай попахну (значить, понюхаю) твій дух!” У тебе є щось підходяще?

Звісно, в Софійки є щось підходяще! Коробка з-під парфумів, подарованих колись мамі татом! У шафі!

Шукаючи коробочку, знову натрапила на чобітки й світлини.

—           Запитаєш у свого Дмитрика, чи не носив у дитинстві подібних чобітків! — принагідно до-

дав Сашко. — Адже, як і коробочка, всі речі з цієї шафи можуть бути важливими для нашого діла.

—           Я ліпше в тебе запитаю, — вдала, ніби жартує. — Чи не носив ти у дитинстві таких чобітків?

—           Ні я, ні мої сестри! — засміявся. — Та й до чого тут я?

Якщо справді речі з шафи мають значення, то, напевне, отой поїдений міллю одяг теж чимало підказав би... Ох, ці чобітки!.. Вони й справді мовби натякають, що Софійка чинить щось не те... Неприязно відклала їх убік. Так, вона теж сумуватиме за теперішнім Сашком, але це не значить, що її зупинять чи відвернуть від мети якісь вагання-сумніви.

62. Під нашу акацію

На виховній годині керівничка Ліда Василівна заявила, що невдовзі їхній клас поїде куди-небудь на екскурсію. Спершу, очевидно, до Києва. Хоч непогано б кудись і далі: до Криму, наприклад. Побачити осінні гори і море. А ще якби відвідати печери!.. Ліда Василівна колись була в Мармуровій, дуже цікаво!

—           А ми з татом були в Еміне-Баїр-Хосар! — втрутився новенький. — Там саме завершували експеримент: кількох людей поселили в печерах — без годинників. Через два тижні їх випустили, а

вони були переконані, що просиділи в підземеллі цілих два місяці!

—           Так, — підтвердила вчителька, — вважається, що в печерах навіть організм зношується повільніше!

—           То це, хто хоче зберегти молодість, хай живе на глибині? — Ірка навіть одірвалась від дзеркальця.

—           Гй-ги, прикиньте: через сто років виповзає з печери юна Завадчучка! — реготнув Вад. І пропищав: — “Де мій мен на білому мерсі?”

—           Аз мена Кулаківського вже порохно сиплеться! — захихикали дівчата.

—           Хай там як, а в печерах час іде повільніше! — вгамувала учнів Ліда Василівна. (Ще одне підтвердження Казимирової правоти!)

—           То коли відчалюємо до Криму? — не вгавав Кулаківський.

—           Кажу ж: спершу — до Києва. Там теж є печери. Святої Лаври! Але заждіть, я ж не те мала сказати! Поки там що, сьогодні, діти, ми підемо...

—           ...до старого парку! — зітхнули школярі в один голос: надто добре вивчили звички своєї Ліди Василівни.

—           Правильно! Адже насамперед, діти, мусимо знати...

—           ...свій рідний край! — прогудів клас.

Що ж, біологічна мала рацію: краса осіннього рідного парку була незрівнянною. Куди братися тим Києвам і Кримам!..

Софійка блукала задумлива, навіть не дуже вслухалась у вчительчині розповіді. Її місце відмінниці наразі заступив Дмитрию він слухняно йшов поруч Ліди Василівни і з цікавістю стежив за вчительчиними поясненнями. Біля нього — чималий гурт дівчат. Завадчучка теж тепер у тому гурті: намагалася протиснутись найближче до Іваненда. Сподівається засліпити Дмитрика новим блиском для губ! Ніби не знає, що новенький сидить і товаришує з Софійкою. А ще ж недавно Ірка полювала на Кулаківського! Зрадниця!

Вадим же зі своїм плеєром плівся позаду, оточений поріділою купкою найвідданіших ад’ютантів.

—           Софко, то я тобі, значить, попід саме вухо? — раптом наздогнав Софійку.

—           Тобто?.. — від несподіванки не второпала запитання.

—           В смислі, по барабану я вже тобі? Паралельний?

Що мала відповісти? Признатись, що її почуття — це не розмінна монета, а її вірність чиста, як сльоза? Освідчитися, зрештою?

—           Що, запала вже на того бомжика? Щось не можу вдуплити, чим же він тебе купив? Дірявими штаньми чи допотопною мобілкою?

—           Сашко — мій друг! З дитинства! — мусила вступитися за Фадійчука.

—           А я хто? Мені, прикинь, западло бути в прольоті! Я, знаєш, крутіший і навороченіший за того здихлика! Хочеш, куплю тобі на лотку якогось хавчика? Пачку чіпсів? Чи коробку цукерок? Чи...

—           ...віддаси мені гроші за коралі? — ляпнула й одразу пошкодувала.

—           Ах, ти так? — зиркнув з-під чуба. І вже готовий був іти геть, але зупинило благальне Со-фійчине:

—           Вибач, я не хотіла!!!

—           А якщо не хотіла, то плюнь на ту висюльку! Плюнь і розітри!

—           Гаразд! Я вже плюнула!.. — промимрила жалібно.