Русалонька із 7-В та загублений у часі

Господи, невже все закінчиться звичайним роздвоєнням особистості? Невже від сьогодні нещасний говоритиме двома голосами?!.

Але з-під Сашкового одягу вже випручувався... Дашківський!

—           Матка Боска, панно Софі! — Привид аж охрип від шоку. — Нащо ви мене так пом’яли?

Завтрашній набув своїх попередніх форм, хоч продовжував фиркати й обтріпуватись. Лиш страшенна блідість його обличчя тепер виказувала пережите.

—           Казимире??? — в унісон прокричали Сашко й Софійка.

Той обвів друзів повеселілими очима.

—           Як мовила моя нянька, що се було, що сі стало? — спромігся на жарт. — Пам’ятаю точно, що розмістився в коробці. Спочатку— тісно, потім — наче так і треба... Але тоді мене кинули в щось чуже! Прошу дуже, я ледве вирвався!..

—           Як? Хіба ви не повинні підселитись у Сашка? — дивувалась.

—           Не зважайте, Завтрашній! — усміхнувся й Сашко. — Це Софійка після того, як зомліла, ще не прийшла до тями! Вона переплутала мене з...

—           Ні, я нічого не маю проти: Сашкова душа справді велика, самовіддана й містка! Сашкова

душа світла! — виправдовувався привид. — Але ж явно не моя!..

Вдалині знову посигналило авто.

—           їдемо? Чи спробуємо ще раз загнати Казимирів дух до коробки? Нам же треба відвезти його до справжнього власника! — запитав хлоп’як.

—           Даруйте, але я волів би... трошки побути на повітрі: оговтатись, поміркувати... Якщо ви не заперечуєте, звісно...

—           Тоді ми вирушаємо! — Софійка зовсім не проти була покинути це зачароване місце. — Я вдома дещо обмізкую... Коли що— ключі від балкона маємо, а мобілка — в шафі! До скорої зустрічі!

65.          Нові підозри

Ледве встигли до машини: Сашків начальник уже починав гніватись і хотів рушати.

—           Я звик, що ти, як правило, дотримуєш слова! — дорікнув підопічному.

Добре, що вдома якраз була тільки Сніжана. Сиділа з малим: батьки пішли в гості. Вона все пояснила на свій лад:

—           У нашої Софійки — побачення.

Ой леле! Побачення! А вже пів на восьму! Поки вскочила у святкового костюма, поки добігла до заповітного місця... Звичайно, там уже нікого не було! Вадим — не Сашко. Він до безконечності

не чекатиме. Гордий. Це Софійка зосталася ні з чим! І все через того Фадійчука!

Але чого не врахувала? Чому так ганебно помилилась із тим перевтіленням?..

— Я ще пам’ятаю тебе в цих чобітках! — Тітонька, намагаючись утішити племінницю, дістала з шафи старе взуття. — А незабаром їх носитиме Ростик! — Сніжана пригорнула напівсонного малюка.

Невже?.. Ні, ні і ще раз ні! Софійка замахала руками й заплющила очі. Ростик? Ні! Мало які чоботи бувають на світі?! Тітонька понесла вкладати малого, а Софійка все не погоджувалась із новим відкриттям. Адже якщо речі в шафі мають сенс, то всі фотографії теж красномовно вказують на їхню родину...

“Так” — підтвердила газета, на яку випадково тицьнула пальцем.

Ні! І намисто, в якому колись виходила заміж Софійчина, а отже, й Ростикова мама...

Ні! Ні! І коробочка від парфумів... І навіть те поїдене шмаття — належало теж комусь із їхнього роду...

Ні! Ні! Ні! їх заливали сусіди... У мами є біла сукня... Софійка до певної міри — Ростикова гувернантка...

Але вона зовсім не зобов’язана доводити до кінця справу з Дашківським! Вона взагалі вже не

поткнеться ніколи до Леськовичів! Подумаєш: якийсь привид мучитиметься в замку чи й зовсім зникне з лиця землі!..

Та й цілком допустимо, що Ростик любитиме алгебру! Хоч ніхто з їхньої родини не має симпатії до цієї науки... І тато в них — не гладкий!.. Правда, недавно мама дорікала, ніби він уже починає поправлятись...

— Це поки ти вдома була, — тато відмовив. — А тепер знову завдяки твоїм зошитам доведеться на духовний харч переходити.

Імена? Тато зветься Славик, брат— Ростик... Святослав і Ростислав: нічогісінько спільного!!!

Ні! Ні! Ні!..

66.          Два викриття

Софійка так любить братика! Вона зовсім не бажає міняти його юну шестимісячну — хай і вредненьку — вдачу на жодну іншу!

Що ж робити? — гарячково шукала відповіді, бовтаючи ложкою в супові. Коли ж висьорбала чашку живлющого рятівного чаю, думки трохи прояснились.

А коли баба Валя цього ранку прийшла забирати малого до себе, ще жахніша думка пронизала дівчинку. Баба — відродження прародички Гонорати, яка заповзялася знищити нове втілення

Шй?шш ІШШІ

Казимира! Слід було йти в атаку. Виклично зупинилась перед бабою.

—           Ану, признайтесь: ви ж таки приховуєте щось про той Леськівський замок?

—           Е-е-е... Дитино, та що ти таке видумуєш? — невинно закліпала сусідка.

—           С-с-софійко, с-с-схаменис-с-сь! — благально шипіла мама.

—           Або ви кажете зараз самі, й ми мовчатимем, або я викрию вас перед усім будинком!

—           Але ж, дитинко...

—           Софіє!!! — вигукнула мама вже загрозливо.

—           Кажіть, бо Ростика вам більше не бачити, як власних вух!

—           Ну, все, все, умовили! — позадкувала стара. — Ввечері приходьте до мене і все дізнаєтесь!