Русалонька із 7-В та загублений у часі

Може... А якщо — Тадеуш? “Тадей (Тадій, Фа-дей) — хвала”. Знову — ніякого збігу! Щоправда, чула десь оте “Фадей”... Стривайте-стривайте! Сашкове прізвище — Фадійчук!!! Якщо Сашко Фадійчук — ім’я справжнього Завтрашнього, то й оте Казимирове “мого батька звуть так само, як і мене” розшифровується просто: Дашківського-старшого звуть Тадеушем. І те, і те — “хвала”!

Хвала Рильському, що порадив звертатися до словника! Хвала Казимирові за нагадування про це! Хвала Софійці за її кмітливість!

60. Кімната для думання

Вихід знайшовся сам по собі: баба Валя забажала відвідати замок своєї двоюрідної бабці. Звичайно, вона прихопить із собою золотих дітей: Софійку та Сашка. Безперечно, вона дозволить Софійці відлучитись від замку до своєї леськовичівської подружки, поки Сашко люб’язно водитиме стару замковищем. Так-так, усередину вони не заходитимуть: розуміє, що там усе валиться.

Софійка зі шкіри пнулась, демонструючи перед сусідкою свою лагідність. Проте не забувала про діло. Сашкові доручила вивідати в баби якомога більше. Сама, звісно, ні до якої подружки не піде: тихцем пробереться усередину палацу до Казимира.

При цьому навіть Сашко не знав усієї правди. Бо ж як сповістити йому, що невдовзі до його характеру доплюсуються мрії, думки і звички привида? Дуже ймовірно, що після цього й почуття до Софійки у нього подвояться (хоча куди вже далі?), адже й Дашківський до дівчинки не байдужий. Шкода, що від цього ні Казимирової вихованості, ні краси у Сашка, звісно, не прибуде...

Тим часом Завтрашній ще більше змарнів і спрозорішав. Нічого, до початку жовтня (а це через кілька днів) ще дотягне, а там нарешті все й вирішиться.

—           О, Софі, чи ви нарешті познайомите мене з моїм новим тілом і новими родинними умовами? — В Казимирових очах заграв гарячковий, аж хворобливий блиск. Та усі його рухи стали ще більш полохкими й нервовими, навіть при гарному настрої, як-от нині.

—           Так-так, неодмінно познайомлю!

Кинула поглядом у вікно, за яким Сашко запопадливо провадив бабу Валю до Гоноратиного будиночка, і замовкла. Як показати Дашківському те миршаве хлоп’я в латаних джинсах? Як сповістити про напівпідвальне приміщення, кур’єрську посаду, торгову точку?.. Як воно: після хоромів у злидні?..

—           А хоч про маму-тата кілька слів скажете, паннунцю?

—           У вас буде чудова мама і... і три розпрекрасні сестрички!

—           О, Софі, я такий вдячний вам! — Ледь відчутними устами Ян-Казимир дотулився до Софійчиної руки. — Втім, я готовий уже будь-куди, аби звідси!

— Але як ми здійснимо це велике переселення? — перевела на інше. — Я колись читала про джина, який поміщався у пляшці...

Атож, непогано було б тоді з тієї пляшки, наприклад, напоїти Сашка! Для цього не конче навіть одкривати йому справжню причину...

—           Тобто чи зможете ви перейти в рідиноподібний стан? — запитала й розтлумачила Янові щойно пройдені ази з фізики.

—           В рідиноподібний? Не знаю, люба Софі. — Бліде паничеве чоло перекреслила аристократична зморшка. — Але в, як його... газоподібний... Себто я можу розсипатись на дрібні пилинки, й ви зібрали б мене в якусь коробочку...

“А потім підсиплю її вміст у Сашкову страву”, — продовжила подумки. А вголос мовила:

—           Що ж, годиться! Але як ви розсиплетесь?

—           Я казав, що музика — це вибух і вирування почуттів? Коли чую її, часом здається, що ладен розсипатись на попіл і змішатися з мелодією. Мені тоді здається, що я — не ув’язнений панич, що я — вільний, я — повсюди! Гадаю, коли почую чиєсь прекрасне виконання, то спроможусь на цілковите розщеплення.

—           Але ж, Казимире, як ми тоді визбираємо вас по всій залі?!

—           Ми можемо заграти мелодію не в цьому великому холі, а в моїй кімнаті для думання! Тим паче зручно, бо там, крім почуттів, ви поназбируєте ще й дуже багато моїх думок, а серед них є вельми цінні!

—           Кімната для думання? Щось про таку досі не чула!

—           Ви її навіть бачили, чарівна Софі! — загадково усміхнувся привид.

І повів дівчинку до Ганниних покоїв.

—           Ось вона, моя улюблена кімната для думання! — показав... на шафу! — Саме в ній любив подовгу сидіти, зосереджуватись, осмислювати пережите. Іноді думки тут настільки ущільнювались, що треба було відчиняти дверцята. Відтоді, як я самотній, часто вмощуюсь тут поміркувати над життям і нежиттям! А ще — згадую, згадую, згадую...

Гм, справді, з шафи привидові молекули повигрібати буде простіше, ніж із великого приміщення!

—           Не повигрібати, а зібрати, як пилок із квітки, мила Софі! — уточнив Дашківський.

Прощаючись, віддала Завтрашньому книжки і словники. Хай ніде їх не губить: скоро, дуже скоро вона приїде, аби забрати його з цих стін!

61.          Вмістилище для духу

—           Ну, що з’ясував? — допитувала Сашка у Вишнополі, коли за бабою Валею зачинилися двері її квартири.

—           Мовчить, як партизанка! — розчаровано розвів руками хлопець. — Я вже і так, і сяк! А вона лиш: “Мій чемний синочку”, “Та невже? Та що ти кажеш?!”, “А я нічого цього й не знала 6!”