Русалонька із 7-В та загублений у часі

Відтоді на Гоноратиному шляху не траплялось ні бідних, ні багатих чоловіків. Може, тому, що з

посагу після батьків дісталась їй менша пайка. А може, через те, що красунею не була. У ластовинні, білява, аж рудувата, — зрештою, як і старший брат.

Та й веснянки її поступово марніли та в’янули з літами. Це братові нічого: він і в сорок жених, їй самотою тужно, а неодружений гультяй Тадеуш — як вареник у сметані!

Все ще було би стерпно, але на тобі: забаг старий парубок одружитись! Ще й із ким — з нікчемною хлопкою! Що злидні латками світять, що ні освіти, ні розуму, то ще й комизиться, ще й перебирає!..

Після весілля — ще гірше. Невістка у замку заправляє, брат у всьому їй догоджає, дарунками її любов купує. А Гонораті — хоч із торбами йди!

Зовсім осліп від того кохання гарячий Тадеуш. А сестра все бачить. Бачить Гонората і те, що не потепліє до чоловіка Маріїне серце. І те, як вона очима за красунчиком-конюхом стриже. Бачить і забутого батьками небожа — біляве хлоп’я, що вже робить свої перші, нікому, крім няньки та тітки, не цікаві кроки.

До цього хлоп’яти й прихилилася самотня Гоноратина душа. Вона б радо й за матір йому стала, всиновила б його, якби не... Позбутися якось цієї Марії! Від неї все лихо в домі!

Та куди там! Пан як не дарунками її завалює, то острови кохання споруджує. А розлучатись і

вона вже й не схоче! Бо як тоді стежечкою до жокеєвого будиночка вчащати?

Казати приїжджим, хто Марія і звідки, суворо заборонено. Люди, звісно, тихцем язиками плещуть, чужих ротів не заткнеш. Але вголос одне товчеться, Марією ж і придумане: невістка Дашківських — мало не з якогось заморського королівства і дуже поважна птиця.

А тут в гості до Тадеуша один мосьє навідався.

Гарний, видний, з аристократичною борідкою і манерами солідний лікар. Та, головне, у своєму вже далеко не юному віці досі парубок.

Повитягала Гонората найкращі сукні, нагострила розум і дотепність. А мосьє Ланфре один погляд на Гонорату кине, двоє — на красуню Марію.

Одне слово до Гонорати, два — красуні Марії! Та Марія, крім свого конюха, ні на кого не дивилася.

Якщо й навідувалась у докторову кімнату, то щоб на своє нещасне шлюбне життя поскаржитись та від мігрені (ич, панські хвороби позаводила!) рецепта випросити.

Все це Гонората достеменно знає, бо... бо сама до Ланфре по рецепти бігала і не раз перед тим, як постукати, під дверима нашорошено завмирала. Хвороба її була не така аристократична. Та й 4 не хвороба, власне, і не її. Придумала Гонората, буцім ночами боїться, бо в її помешканні щури ганяють. Сподівалась, може, Ланфре, аби захистити, до неї в будиночок прийде — жила Гонората окремо, у флігелі скраю парку. Або хоч до себе запросить!

Лікар натомість виписав Гонораті отрути для щурів — якої забажає і скільки хоче.

Як на те, в цей час Марії запраглося кави до постелі. Мігрень уже має, ще кави бракує для цілком блакитної крові! Чи не задумала Гонората лихе, коли напросилась їй ту каву носити? Так чи

не так, а відтоді щоранку порція отрути для щурів підсипалася в блискучу порцелянову філіжанку з намальованими пастухом і пастушкою.

Видно, Ланфре і тут не виправдав Гоноратиних сподівань. Пила Марія ту каву і... кращала й розквітала. Хоч бери та собі щурячої отрути підмішуй! Для вроди.

Тільки того дня, як пропав її малий немічний синочок (що це сталося в її кімнаті, на її очах, не казала нікому!), забула Марія про панську звичку. Пожбурила чашкою просто Гонораті в обличчя! Може, хоч тепер зворухнулось її крижане серце!

Та й Гонората, приголомшена зникненням хлопчика й розчарована отрутою, облишила свої підступи. А за нею і вся допитлива челядь, що підозрівала Гонорату в нечистому й крадькома слідкувала, чим закінчиться ця історія (пихату пані Марію слуги теж не любили), втратила інтерес і покинула стежити.

“І я там була, правда, кави не пила. Та й узагалі, пощастило тому, кому в цій казочці по бороді текло, а в рот не попало!..”

51.          Свіжі ниточки

Перед уроком української літератури Ірка й Вадим балакають про щось біля вікна. Може, обговорюють домашнє завдання? Тоді чому Ірка так хихотить? Що в їхніх підручниках з української

літератури є такого, що може розвеселити? В них же, куди не глянь, — усе казки з поганими закінченнями!

Зрештою, чому Софійку має хвилювати сміх якоїсь розмальованої ляльки?

Але в Софійки — нагальна справа. Тож і мусить негайно відкликати Завадчучку вбік.

—           Мені дуже потрібно знати, чи вас коли-небудь заливали сусіди? — спитала якомога заклопотаніше.

—           Ха-ха, нащо це тобі?

—           Ви ж ніби продаєте квартиру? Дехто з наших знайомих планує купити.

—           Пхе, нічого ми не продаєм! — скривилась манірно. — І сусіди нас ніколи не заливали. То тих заллють, то тих. А нас — жодного разу. Мама каже: квартира щаслива. Тож нащо продавати? Хто тобі таке наплів?

—           Видно, хтось щось переплутав, пробач, — далі розмовляти не було чого.

Отже, як здогадувалась останнім часом, таки не Ірка. От Іваненка запитати складніше...

Наважилась аж на останньому уроці. Почала із переїзду.