Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

—           О, о! — проскрипіла Миколаївна голосом, так само зі скрипом підвелася зі свого стільця в кутку й поспіхом прискрипіла чобітками-рипами ближче до компанії. Це була та сама похмура наглядачка, яка

чергувала й тоді, в день екскурсії 7-В. — Так само чор¬ного вона мені явилась раз увечері біля каміна! Коли я після всіх виходила, музей замикувала! І покойна Яв- тухівна — пам’ятаєте? — як по коридорах її тінь бачи-ла, то теж усе в чорному та в чорному!

—           Миколаївно! — багатозначно обірвала працівни¬цю завідувачка.

—           Ой, вибачайте! Я ж подумала, що раз ця дівчинка вже бачила Хазяйку, то їй можна...

—           Кхм! — так само багатозначно кахикнула Елео¬нора, і Миколаївна уже без рипу, тихо й винувато по-тюпала на своє місце.

Проте Елеонора тут же й виправилась:

—           Пробач, у нас, музейників, просто є такий непи¬саний закон: про Хазяйку зайвий раз не говорити. І сторонні про неї ніколи нічого не знали, це була наша таємниця, так би мовити... Якось ми наче самі відчува¬ємо, що так треба... І тобі не раджу про це розказувати. І що... як там тебе? Софія? І що, Софіє, вона тобі уві сні казала?

Ну, тут уже Софійка буде обачнішою і скаже тільки частинку:

—           Попросила, щоб почитала її архів!

—           Ну, від архіву її ще у війну мало що залишилось, але, якщо просила... З вівторка приходь! — Елеонора Семенівна дивилась на Софійку вже навіть шаноб¬ливо. І цим треба скористатись:

—           А хто вона така, що всі її слухають?

—           Як хто? Хазяйка! Ну, тобто Вікторія Щербанів- ська — колишня власниця цього будинку! — Елео-нора обвела поглядом розкішні арочні двері й вікна: будинок вражав.

 І цього дворища, і он того будинку навпроти, і отого саду, де теперички банк! — не втрималась із кутка Миколаївна.

—           Непогано влаштувалась! — намагалась розворушити балачку Софійка.

—           Особливо після революції, коли з цього будинку їх виселено, чоловіка розстріляно, а вона ще якийсь час числилася тут директоркою, а потім десь у злиднях і вмерла.

Он чому цвілі сухарики і чаї з вишневих прутиків!

—           А сервіз? Сервіз якийсь од неї зостався? — згадала чашку зі сну.

—           Де там! Весь посуд в громадянську війну розтягли! — похитала головою завідувачка. — Він експонатом не вважався, то хто там його стеріг! А коли що й зосталося, то в наступні роки, у війну розтринькалось...

—           А вона може мати якесь відношення до художника Мокренка? — Софійка знову бовкнула зайве, нагадавши украдені картини. Але слово не горобець: вилетить — не впіймаєш.

—           Має, чого ж не має? — мужньо проковтнула ненавмисну шпильку завідувачка. — Вона-бо музей і створила, разом із чоловіком. І картинну галерею: більшість її картин досі в експозиції. Ну, крім «Удома», звісно...

—           І тих соцреалістичних, які пропали, — не втрималась Софійка.

—           Ті, що пропали, — ущипливо зауважила жінка, — з'явились значно пізніше Щербанівських, уже по війні! Щось привезли зі столичних фондів, деякі особисто подаровані, дещо ми самі й купили! Ти, Софіє, іще чогось хотіла? Якщо ні, то до вівторка! Поки я взагалі не передумала тебе в архів пускати.

— Добре-добре, як скажете, Елеонорочко Семенівно! — кинулась до виходу Софійка. — Отже, до вівторка, до вівторочка!

22. Черняхівські пристрасті

Так, сьогодні вже хоч дещо вияснилось! Добре, що назустріч нікого: ні Пустельника, ні дядька Сергія... Тобто ні Сашка. Бо важко буде втриматись, аби йому... їм нічого не розповісти.

Тепер ще шукнути що-небудь у тому чудодійному інтернеті... Для початку, правда, непогано б знайти сам інтернет...

—           Привіт, Софійко! Що поробляєш, куди спішиш? — іззаду її якраз обганяв... Дмитро Іваненко!

—           Привіт! Та от... В інтернеті треба дещо...

—           У мене?

Ото ж бо й скажи, хіба не доля?!

—           Можна у тебе...

—           Гаразд, тільки не зараз!

—           І в тебе клава здохла? — єхидненько усміхнулась і вже рушила гордо йти далі.

—           Ні, в мене ніхто не здох, просто ми з татом зараз... Пригадуєш, я тобі розказував про розкопки? Так от, поки погода і поки ще не все позаростало травою, ми вирішили з’їздити в одне місце, на стоянку древніх черняхівців. Тато мій там колись цікавого глека знайшов. Тобто, цікавого вже тим, що майже цілий. Тоді його взяти не мав куди, та й не цінилися ще вони так, як нині. Тільки прикопав, а тепер вирішив за ним

вернутись, заодно іде, може, щось... До речі, а хочеш з нами?

. Чи Софійка хоче? Та вона про це все життя мріяла!

—           Єсть! А коли?

—           Таж зараз, у цю хвилину! Тато десь уже з двору виїздить, мене по батарейки до фотоапарата послав! і І вбрана ти якраз підходяще: джинси, кросівки! їдеш?

—           Звісно, тільки додому дзенькну!

Поки повідомляла мамі, непомітно роззиралась: от якби їх з Іваненком зараз побачила Завадчучка!

—           А ось і тато!

Ні, таки добре, що її нема: авто простеньке, зовсім не з Ірчиними замашками. Жигулі чи як... оте, що Кулаківський копійкою називає. Софійці, звісно, й це добре. Аби на розкопки!