Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

—           Тат, ти не розказував цього... — озвався Дмитрик.

—           А чим хвалитись? Це ж воно й тоді було: «приватна територія»! А я, наївний...

—           Що, і депутат цей самий?

—           Цей самий чи інший — тактика і злочинних дій, і залякування однаковісінька!.. То що вже дивуватись отим довжелезним зеленим парканам, які огороджують ліс уздовж дороги на Київ! — дядько Дмитро не так розповідав дітям, як міркував уголос. — Господарі життя!.. Колись мій прадід мав ліс: то він доглядав його, прибирав, проріджував... Усі знали, що цей ліс його. Та коли щороку на Зелену неділю селяни просили дозволу набрати клечання, усім дозволяв... Словом, не так воно якось було...

Далі аж до самого Вишнополя їхали мовчки.

—           Але ж просто так цього лишати не можна! — заявила Софійка, вилазячи з машини вже коло свого двору. — Це неправильно!

Частина черепків у цей патетичний момент випорснула з-під крутки й прогуркотіла на асфальт. Софійка демонстративно їх підібрала і, підтримуючи поли, урочисто завершила:

— Не згодна! Наша казка має бути зі щасливим кінцем! От!

24.3ЕЛЕНКА-СИМИРЕНКА

Добре, що батьки, захоплені археологічними артефактами, не завважили Софійчиної блідості й трему в руках: лякати і їх пережитою пригодою не хотіла б нізащо! З іншого боку, це погано, бо нема причини проситися пропустити школу. А на уроки після таких стресів аж ніяк не тягнуло.

Те, що вчора до Софійки, виявляється, аж двічі приходив Сашко, теж не втішало. Дзвонити не зважується, то бере особистим натиском? Дума, як залишив їй коробку цукерок, то уже купив прощення? Чи показав свою щедрість? Хай краще направляє свою невсипущу енергію в мирне русло: в свою каналізацію!

—           Мамо, а є ще ті зелені яблука, що дідусь передав? — бодай тими лакітками скрасити дорогу до школи!

—           Симиренки? Вибач, але я по одному дівчатам до школи дала, останнє Ростикові на сніданок лишила, більше нема! — винувато усміхнулась мама.

Проте Софійку вже хвилювало інше:

—           Си-ми-ре-нки?! — вигукнула вона.— То й був знаменитий сорт Симиренка?

—           Так. Він у Половинчику споконвіку росте, а що?

— Ну, не споконвіку, бо цей сорт виведений лише на початку XX століття. Я про нього в книжці читала! Цей зелений зимостійкий сорт Лев Платонович назвав на честь свого батька: «Ренет Платона Федоровича Симиренка»!

—           Довго зберігається, не гниє, легко перевозиться! — вела далі усміхнена мама.

—           ...На гілках тримається міцно, не боїться ні бурі, ні зливи! А який добрий! — хвалила Софійка.

—           Коли 1960 року в Італії проводили Всесвітній конгрес, на якому більше ста спеціалістів із зав'язаними очима визначали найкращий сорт яблук, то першим у світі визнали саме ренет Симиренка. І що? Радянські газети жодним словом про це не згадали! Та й дідусь не знав би, якби завжди не намагався прочитати й почути, чого не пропускала радянська цензура!

—           Але ж яблука в Україні росли?

—           Росли то росли, але навіть називати їх не можна було! Перейменували цей сорт на якусь Зеленку Вуда! Утім, чого якусь? «Зеленка Вуда» — є такий іноземний сорт, але ж куди йому до нашого ренету! Правда, народна пам’ять справжню назву тримала: в Половиннику тільки симиренками називали!

—           А може, ти й про самого Симиренка щось знаєш, поки я інформації по всіх усюдах шукаю?

—           Крім того, що він підприємець, цукрозаводчик, меценат і садівник, мабуть, більше нічого... Але стривай-стривай! У своєї колеги я бачила книжку... Вольвача, здається... «Л. П. Симиренко — фундатор українського промислового садівництва» — наче так називається... І щось Дмитра Чередниченка про нього ж... А ще «Українські меценати» Слабошпицького про

Терещенків, Ханенків, Чикаленків... Мусить бути й про Симиренків!

—           Про Чикаленків?! Мені теж про них треба!

—           Не сумніваюсь, у неї ще щось на цю тему знайдеться. Гадаю, вона охоче дасть почитати!

—           Мамусю! От правда, що чуже бачим під лісом, а свого не бачим під носом! Чого я зразу до тебе не звернулась?

25. ПОВНИЙ ТРеШ-СТАЙЛ

Правда, на цьому приємності й вичерпались.

Ірка сьогодні прийшла в чомусь несусвітенному. Червона кофтина, фіолетова спідниця, рожева брошка, зелені панчішки й жовті черевики.

—           В бабці на горищі знайшла чи добрі люди під церквою вбрали? — таки ж підколола Софійка.

—           Що ти можеш тямити у треш-стайлі? — відрубала Ірка.

—           Що ж це за стиль, що навіть губи не намазані? Помадний цех завалився?

—           Ох, — Завадчучка гордо стулила бліді вуста й поблажливо пояснила: — На когось би сердилась, але ж на хворих не можна! Треш-стайл — це коли всі речі навмисне не підходять одна до одної! Повна відсутність стилю! Щось із бабусиної скрині, щось — із класики, щось із наймодніших брендів!

—           Угу, а щось із новорічного маскараду. — Ні-ні, Софійка зовсім не лютує, але ж хай її буде зверху!

Утім, Ірці вже було не до неї: демонстративно війнувши пеленою фіолетової спідниці, оминула Софій-ку і вже стояла над Іваненком: