Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

—           Помогти? — питає співчутливо Дмитрик. У нього знахідок трохи менше, він підбирає не все підряд.

—           Дякую, — Софійка, хоч і не дуже охоче, перекидала в кишені його куртки частину своїх коштовностей.

Рушили до машини.

23. КРИМІНАЛЬНІ ПРИСТРАСТІ

Назад їхали в доброму гуморі: хай і не знайшов Дмитро-старший того, що шукав, хай і розчарувався, але тішився, що цієї весни вперше нарешті вирвався на природу. Дмитрик теж сяяв чорними щасливими очима. Про Софійку й говорити нічого.

Раптом заверещали сирени, і ззаду їхню копійку обігнав здоровенний чорний джип. Обігнав і перегородив дорогу (їхали тією ж ґрунтівкою):

—           Стоя-а-ать! — загрозливо опустилось затемнене скло.

Жигулі вже й так зупинились, не йти ж на таран.

—           По якому праву тут їздите? — спитали з машини пара затемнених окулярів і... дуло пістолета!

—           А що, заборонено? — Іваненко здивувався.

—           Разрешеніє імеєтся, питаю? — вийшов здоровань у камуфляжі.

От і заарештують їх за чорну археологію! Таки ж держава є держава, і закон є закон! їй, Софійці, перепаде найдовший термін — мов квочка, нашорошилась над своїм раптовим, нечесно нажитим багатством.

—           Який дозвіл, люди добрі? Технічний паспорт, права на водіння, чого вам ще треба?

—           Ми не мінти, щоб твої документи перевіряти! — помахав пістолетом здоровань.

—           А хто, перепрошую? — допитувався дядько Дмитро.

—           Ми — хто нада! Охрана! Стережемо хазяїнів ліс. Понятно?

О! То зіткнулася з Хазяйкою, а це якийсь Хазяїн: чи не забагато, як на один день?

—           А хазяїн, перепрошую, чого?

—           Хозяїн жизні, ідіот!

—           Вибачте, я Вас не обзиваю, то й мене не треба. І в чому наша проблема?

—           Заїхав на чуже, от в чому твоя проблема! Частна територія, мужичок, пойняв?

—           Ніде не бачив знака, що в’їзд заборонено! — захищався нещасний водій Іваненко. — Нічого не порушував. їдемо з сином і його товаришкою! Додому їдемо!

—           Ти ше й петушитись, — далі йшли слова, які у фільмах заміняють піканням, — ще й виступати? Мовчи та диш і кажи спасибі, що дихати дають! — дуло пістолета всунулось у віконце до Іваненкової шиї.

—           Зараз тебе тут із твоїм сином і його товаришкою зариєм — і ні один мент не знайде!

Ой! Як для правосуддя, трохи різкувато! Софійка з Дмитриком сиділи, як миші під віником. Тільки серця, чи, може, знайдені черепки (чи вже — черепки від сердець?) — ворушились і погупували в такт.

Як там і що було далі, розуміли кепсько. Принаймні матюки, що летіли з гевалової пащі та з-за темного скла, Кулаківському і не снились!

Коли копійка, ледве розбираючи дорогу, на всіх парах летіла в бік далекого села, ззаду гримнуло кілька пострілів. Щось дзенькнуло по верху автівки, тато крикнув «Пригніться!», хоч і Дмитро, й Софійка без того аж поприлипали до старенького полатаного сидіння. Раз у раз підлітаючи мало не під стелю на горбах і вибоїнах.

Здається, «охрана» після зепевнень Іваненка-старшого більше не потикатись на їхню «частную»

територію, «милостиво» запропонували йому тікати. Мовляв, якщо втече, якщо вхитриться вивести машину із-під куль (вони казали: «спасти свій зад»), то ще трохи поживе.

Але це второпали, коли вже їхали по рівній трасі, асфальтом. Зовсім не своєю дорогою: тікати-бо Іваненковій машині дозволили в протилежний бік. Але й за те, як мовиться, спасибі.

—           Не підкажете, чия оця вся земля? — вимученим голосом запитав Дмитриків тато жінку, що їхала на велосипеді з підв’язаною до рами сапою.

—           Депутата Вербовського!

Щоб вернутись додому, робили добрячий гак.

—           Чия земля? — мов зіпсований диск, питав час від часу Дмитро-старший поодиноких місцевих жителів, які траплялись дорогою.

—           Депутата Вербовського! — в один голос відповідали.

«Чия земля? — Калитчина!» — відлунювала в Софійчиній голові шкільна п’єса «Сто тисяч» Карпенка-Карого. Тільки їй, Софійці, Калитки бодай шкода було: той господарем був. А тут... І вона ще хотіла правосуддя?..

Про навколишню красу не думалось, хоч сонце за полями заходило дуже червоно й гарно.

Тим часом Дмитриків тато, хоч і досі тремтячими руками, але вже кермував у бік Вишнополя.

На серйозніші балачки спромоглись іще десь через годину.

— Пробачте, діти, що нехотячи вас наразив на такі жахіття! Це ж його прислужники там усе й перекопали! І найсумніше, що постраждали ми зовсім не за те,

за що годилося б! Виявляється, правий був той селянин: не ступайте на панську землю, як жити хочете!. До Дніпра вже не підійдеш, скоро й у ліс ходу не буде не Україна — суцільна приватна територія!

— ...Пам’ятаєш, Дмитре, як десь півроку тому я їздив до діда й баби? — озвався Іваненко ще по якомусь часі. — Вертаюсь опівночі. Польовою дорогою. Бачу: горять прожектори, працюють екскаватори — курган розкопують! Я тоді ще спинився: «Що ви робите? Де міліція? Це ж кримінальна справа!» А мені тракторист пошепки: «Як не хочеш бути закопаний в цьому кургані, то тікай! А міліцію тут на тебе таку знайдуть, що цілий вік не відмиєшся!»