Сад кісток

Тепер уже пізня година, а після настання ночі очі старої людини недовго можуть залишатись розплющеними. Тож зараз я додаю газетну вирізку, про яку йшлося вище. Якщо ви не маєте бажання дізнатися більше, будь ласка, дайте мені знати, і я ніколи більше про це не згадаю. Але якщо вам цікаво з'ясувати дещо про своїх батьків, то я знову візьму перо за найближчої нагоди. І тоді ви дізнаєтеся цю історію, правдиву історію вашої тітки та Вестендського Женця.

З найкращими побажаннями

О. В. Г.

1

СЬОГОДЕННЯ 

«То ось як закінчується шлюб», — подумала Джулія Гемілл, устромляючи лопату в землю. Ані солодкого шепотіння наостанок, жодного ніжного стискання артритних рук через сорок років. І навіть без дітей та онуків, які б із сумом схилилися біля її лікарняного ліжка. Вона знову зачерпнула землю і кинула її вбік, каміння з грюкотом посипалося на курган. Тут була сама глина з камінням, і не росло нічого, крім ожинових хащів. Безплідний ґрунт, як і її шлюб, що не дав паростків і не лишив по собі нічого тривалого, себто з нього не проросло нічого, за що б варто було триматися.

Вона наступила на лопату і почула брязкіт, відчула, як здригнувся її хребет, коли залізо вдарило по камінню — по величезній брилі. Тоді вона пересунула лезо, але, навіть встромляючи його під різними кутами, не змогла зрушити камінь. Деморалізована й спітніла від спеки, вона дивилася в яму. Увесь ранок жінка несамовито копала, аж пухирі повилазили під її шкіряними рукавичками. Довкола Джулії юрмилася хмара комарів, які пищали коло обличчя і плутались у волоссі.

Вона не мала вибору: щоб перетворити це подвір’я, геть заросле бур'яном, на квітучий сад, потрібно було продовжувати працювати. Ця каменюка була на її шляху.

Раптом Джулія втратила надію, здалось, що їй забракне сил для виконання цього завдання. Вона кинула лопату і важко опустилася на купу землі й каміння. Чого це вона вирішила, що зможе відновити цей сад і врятувати будинок? Жінка дивилася через сплетіння бур’янів на перекошений ґанок зі старих дошок. «Дурість Джулії» — ось як їй слід назвати це місце. Купила, не зваживши, коли її життя руйнувалося. Згорів сарай — гори і хата! Це мав бути утішливий приз за пережите розлучення. У тридцять вісім років Джулія отримувала власний будинок, будинок з історією та душею. Коли агентка з нерухомості вперше провела її кімнатами, вона побачила витесані вручну балки, помітила клаптик старовинних шпалер, які визирали крізь щілину в багатьох шарах, що їх було наклеєно пізніше, і зрозуміла, що цей будинок був особливим. І він кликав її, благаючи про допомогу.

— Місце просто неймовірне, — сказала агентка, — з будинком іде приблизно акр землі. Таке нелегко знайти поблизу Бостона.

— То чому ж його ще не продали? — спитала Джулія.

— Ви бачите, в якому він стані. Коли ми вперше оглядали будинок, купи ящиків з книжками та старими паперами сягали стелі. Спадкоємцям знадобився місяць, щоб вивезти їх звідси. Вочевидь, ремонту потребує весь будинок, від даху до фундаменту.

— Що ж, мені подобається те, що в цього місця цікаве минуле. Це не завадить мені його купити.

Агентка не була впевнена:

— Є ще одна річ, яку я повинна вам повідомити. Ви маєте знати все.

— Яка річ?

— Попередньою власницею була жінка за дев’яносто, і вона померла тут. Це викликає у деяких покупців відразу.

— За дев’яносто? То смерть була природною?

— Можливо.

Джулія насупила брови:

— Вони не знають?

— Було літо. Минуло біля трьох тижнів, перш ніж один з її родичів знайшов...

Голос агентки стих. І раптом пролунав із новою силою:

— Але знаєте, сама земля тут особлива. Ви б могли зруйнувати тут усе. Позбутися мотлоху і побудувати з нуля.

«У такий спосіб світ позбувається старих дружин типу мене, — подумала Джулія, — ми обоє з цим величним, але занедбаним будинком заслуговуємо на краще».

Того ж вечора Джулія підписала договір про купівлю.

Тепер, сидячи на купі землі й шльопаючи комарів, вона думала: «У що я вплуталась?» Якби Річард побачив ці руїни, він би зайвий раз переконався у своїй правоті щодо неї. Легковірна Джулія послухалася рієлторку. Горда власниця купи непотребу.

Вона провела рукою над очима, розмазала піт по щоці. Потім ще раз зазирнула до ями. Як можна було сподіватися привести до ладу своє життя, коли сил бракує навіть на те, щоб посунути одну дурну каменюку?