Сад кісток

Джулія подивилась схилом угору, де метелики кружляли довкола дикої моркви та квітучого горошку. Вона намагалася намалювати уявний образ свого подвір’я, яким воно колись мало б стати. Відкрите поле на схилі, що збігає до струмочка в затінку дерев, де пасуться вівці, блукаючи в траві. Місце, де будуть самі тварини. Місце, де про могилу не залишиться і згадки.

Вікі з огидою поглянула на кістки.

— Це — одне тіло?

— Повний скелет, — сказала Петрі, — вона була похована доволі глибоко, щоб зберепися від падальників. Ґрунт на цьому схилі доволі сухий. До того ж, судячи із залишків, вона була загорнута в шкіру якоїсь тварини, а вилуговування танінів сприяє консервуванню.

— Вона?

— Так, — Петрі подивилася знизу вгору прискіпливим поглядом блакитних очей, які мружилися від сонця, — це жінка. Судячи зі стану зубів та хребта, вона була доволі молодою, вірогідно, років тридцять п’ять. Загалом у непоганій формі, — Петрі подивилась на Джулію, — за винятком тріщини, яку ви зробили своїм совочком.

Джулія почервоніла:

— Я вважала череп каменем.

— Це не проблема. Зовсім не важко відрізнити старі та нові переломи. Дивіться, — Петрі знову сіла навпочіпки і взяла череп, — тріщина, яку ви зробили ось тут, не потемніла. Але бачите тріщину ось тут, на тім’яній кістці? І ось ще одна, на виличній кістці, під щокою. Ці поверхні коричневі, вони потемніли від довгого перебування в землі. Це каже про те, що це преморбідні переломи, а не ушкодження від розкопок.

— «Преморбідні»? — Джулія подивилася на неї, — ви сказали...

— Ці пошкодження майже завжди призводять до смерті. Я вважаю, що це вбивство.

Уночі Джулія не могла заснути, слухала скрипіння старих половиць і мишачий шурхіт у стінах. Який старий був цей будинок, а могила — ще старіша. Коли люди ще тільки збивали докупи ці балки та соснову підлогу, лише за кілька десятків метрів від них труп невідомої жінки вже розкладався в землі. Чи знали вони про це, коли починали будівництво на цьому місці? Чи мала могила якийсь надгробок?

Чи ніхто не знав, що вона була тут? Ніхто не пам'ятав про неї?

Джулія відкинула ковдру і лежала спітніла на матраці. Навіть з обома відчиненими вікнами у спальні відчувалась задуха. не було навіть легенького протягу, що міг би протидіяти спеці. Світляк спалахував і зникав у темряві над нею, самотній вогник кружляв кімнатою, шукаючи шлях до втечі.

Джулія сіла на ліжку й увімкнула лампу. Магічні іскри над її головою перетворилися на звичайного коричневого жука, що літав попід стелею. Вона замислилась, як зловити його, не вбивши. Думала, що навіть заради вирішення долі однієї-єдиної комахи варто було докласти зусиль.

Задзвонив телефон. Одинадцята тридцять, це могла телефонувати лише одна людина.

— Сподіваюсь, я тебе не розбудила, — сказала Вікі, — я щойно повернулася додому після однієї з тих нескінченних вечерь.

— Я все одно не могла заснути через спеку.

— Джуліє, є одна річ, про яку я хотіла тобі розповісти, коли була в тебе. Але через усіх тих людей навкруги не мала слушної нагоди.

— Більше жодних порад стосовно цього будинку, добре?

— Йдеться не про будинок, а про Річарда. Мені неприємно про це казати, але якби я була на твоєму місці, то воліла б це знати. Я б не хотіла, щоб ти дізналася про це від сторонньої людини.

— Дізналася про що?

— Річард одружується.

Джулія стисла слухавку так сильно, що в неї заклякли пальці. У довгій тиші вона почула відлуння серцебиття у своєму вусі.

— То ти не знала.

Джулія прошепотіла:

— Ні.

— Який же він шматок лайна! — пробурмотіла Вікі з такою гіркотою в голосі, якої б стало їм обом, — він вирішив це більше місяця тому, як мені відомо. Особу звуть Тіфані, з однією «ф». Маю на увазі її манірність, розумієш? Не маю жодної поваги до чоловіків, які одружуються з усілякими там Тіфані.

— Я не розумію, як це могло статися так швидко.

— О, моя мила, невже це так складно? Він крутив з нею, коли ви ще були одружені. Чи не він став раптово приходити додому пізніше? І кожного разу це було через його роботу. Я здогадувалася про це. Мені просто бракувало сміливості щось тобі сказати.

Джулія важко ковтнула слину.

— Я не хочу зараз про це говорити.

— А мала б здогадатися. Чоловік ніколи не просить розлучення зненацька.

— Добраніч, Вікі!

— Чекай— чекай, з тобою все гаразд?

— Я просто не хочу розмовляти, — Джулія поклала слухавку.

Довгий час вона сиділа нерухомо. Світляк усе ще кружляв над її головою в марних спробах знайти вихід зі своєї в’язниці. Урешті-решт він мав знесилитися. Потрапивши у пастку, де не було їжі та води, він би помер у цій кімнаті.

Коли світляк підлетів ближче, Джулія впіймала його руками. Обережно тримаючи комаху в жмені, вона босоніж пішла до кухні й відчинила задні двері. Вийшла на ґанок і випустила світляка. Він здійнявся в повітря, його світло не мерехтіло у темряві, єдиною метою комахи була втеча.

Чи розумів світляк, що вона врятувала йому життя? Ця дрібниця мала для неї значення.