Сад кісток

Джулія потерла шию, яку раптово звело судомою. Вікі мала рацію. Вікі завжди мала рацію. Джулія подумала: «Я витратила всі гроші зі свого банківського рахунку на цей будинок, і тепер я горда власниця цього жахіття». Крізь вікно вона побачила, що приїхала ще одна людина. Це була старша жінка з коротким сивим волоссям, одягнена в блакитні джинси та важкі робочі чоботи — стиль одягу, непритаманний бабусям. Ще один дивний персонаж, який цього дня блукає її подвір’ям. Хто були всі ці люди — збирачі смертей? Чому вони обрали таку професію — щодня порсатися в тому, від одного погляду на що більшість людей здригнулася б.

— Ти розмовляла з Річардом перед тим, як купити це?

Джулія лишалась спокійною.

— Ні, не розмовляла.

— Ти чула про нього щось останнім часом? — спитала Вікі. Зміна її голосу — він раптово став тихий, дещо нерішучий — примусив Джулію нарешті обернутись і подивитися на сестру.

— Чому ти питаєш? — поцікавилась Джулія.

— Ви з ним були одружені. Ти не телефонуєш йому час від часу, щоб поцікавитись, чи не перевіряє він вашу пошту чи щось таке?

Джулія опустилася на стілець поруч зі столом.

— Я не дзвоню йому, а він не дзвонить мені.

Вікі не відповіла одразу, просто сиділа мовчки, а її сестра стоїчно дивилася на підлогу.

— Пробач, — нарешті промовила Вікі, — мені справді шкода, що тобі все ще боляче.

Джулія розсміялася:

— Це точно! Мені теж шкода.

— Минуло шість місяців. Я гадала, що ти вже забула його. Ти яскрава, приваблива, тобі слід знову почати жити.

Вікі мала б це сказати. Чорт забирай, Вікі, яка за п’ять днів після видалення апендициту повернулася до зали суду, щоб очолити команду юристів і виграти справу. Вона б не дала такій дрібниці, як розлучення, забрати бодай тиждень свого часу.

Вікі зітхнула.

— Правду кажучи, я подолала весь цей шлях сюди не для того, щоб побачити новий будинок. Ти моя маленька сестричка, і є дещо, про що ти повинна знати. Те, що ти маєш право знати. Я лише не впевнена, як... — вона не закінчила і подивилась на двері кухні, в які хтось постукав.

Джулія відчинила двері й побачила докторку Айлс, вигляд у неї був свіжий, незважаючи на спеку надворі.

— Я лише хотіла повідомити, що моя команда сьогодні від’їжджає.

Подивившись на зону розкопок, Джулія побачила, що люди вже збирають свої інструменти.

— Ви там закінчили?

— Ми знайшли достатньо, щоб визначити, що це не юрисдикція медичної експертизи. Я передаю справу докторці Петрі з Гарварду, — Айлс указала на новоприбулу жінку — стареньку в блакитних джинсах.

Вікі приєдналася до їх бесіди коло дверей.

— Хто така докторка Петрі?

— Судовий антрополог. Вона буде закінчувати розкопки з суто дослідницькими цілями. Якщо ви не заперечуєте, міс Гемілл.

— То кістки старі?

— Це точно не сучасні поховання. Чому б вам не вийти і не побачити на власні очі?

Вікі та Джулія пішли за Айлс. Після трьох днів розкопок яма виросла у великий котлован. Залишки були складені на брезенті.

Незважаючи на те, що докторці Петрі, яка сиділа навпочіпки, було принаймні шістдесят, вона з легкістю підхопилася на ноги і пішла назустріч, щоб потиснути їм руки.

— Ви власниця будинку? — спитала вона Джулію.

— Я щойно придбала його. Переїхала минулого тижня.

— Вам пощастило, — сказала Петрі, і було видно, що вона не жартує.

Докторка Айлс пояснила:

— Ми просіяли ґрунт і знайшли деякі речі. Кілька старих ґудзиків, пряжка з орнаментом, стовідсотково антикварна, — вона потяглася до скриньки для доказів, яка стояла поруч із кістками, — а сьогодні ми знайшли це, — Айлс витягла маленький пакетик із застібкою. Крізь пластик Джулія побачила блиск різнокольорових камінчиків.

— Зверніть увагу на каблучку, — сказала докторка Петрі, — акростичні прикраси були доволі популярними у ранню вікторіанську добу. Назви камінців можуть утворювати слово. Наприклад, рубін, смарагд і гранат англійською могли б утворити перші три літери слова «турбота». Каблучку можна було б подарувати комусь на знак прихильності.

— Це коштовне каміння?

— О, ні. Вірогідно, це просто кольорове скло. Каблучка не має гравірування — це просто прикраса з тих, які масово виробляли в ті часи.

— Є якісь поховальні написи?

— Сумніваюся. Це не традиційне поховання. Там немає могильної плити та залишків домовини. Її просто загорнули у шматок шкіри і прикидали землею. Доволі безцеремонне поховання, якщо її хтось любив.

— Можливо, вона була бідною.

— Але чому обрали саме цю місцевість? Тут ніколи не було кладовища, принаймні згідно з історичними мапами. Вашому будинку десь сто тридцять років, правда ж?

— Його побудовано у тисяча вісімсот вісімдесятому році.

— Акростичні прикраси вийшли з моди у сорокових роках дев’ятнадцятого сторіччя.

— Що тут було до 1840 року? — спитала Джулія.

— Я вважаю, що це була частина власності шляхетної бостонської родини. Більша частина цієї землі була пасовищем. Сільськогосподарськими угіддями.