Сад кісток

Джулія залишалася на ґанку, жадібно ковтала нічне повітря. Думка про повернення до маленької спекотної спальні була нестерпною.

Річард одружувався. На якусь мить повітря застрягло в горлі, щоб зрештою вирватися з риданням. Джулія схопилася за перила ґанку і відчула, як тріски уп’ялись в її пальці.

І я остання, хто про це дізнався!

Витріщившись у ніч, вона думала про кості, які були поховані лише за кілька десятків метрів звідси. Забута жінка, ім’я якої втрачене у віках. Вона думала про важкість промерзлої землі, коли нагорі крутила завірюха, про зміну сезонів, швидкоплинність десятиріч. Біла плоть гнила, а хробаки бенкетували.

«Я, як ти — ще одна забута жінка, — думала Джулія, — і я навіть не знаю, хто ти».

2

ЛИСТОПАД 1830

Смерть приходила разом із мелодійним дзвоном.

Роза Конноллі вже жахалася цього звуку, бо чула його надто багато разів, сидячи поруч із лікарняним ліжком своєї сестри, змочуючи лоба Аурнії, тримаючи її руку та пропонуючи ковток води. Щодня той клятий дзвін сповіщав про прихід священника, який прибував до пологового відділення, щоб причащати та проводити таїнство соборування. За сімнадцять років свого життя Роза не бачила стільки горя, як за ці п’ять днів. У неділю померла Нора, лише за три дні після народження дитини. У понеділок дівчина з каштановим волоссям у дальньому кінці відділення померла одразу після пологів. Не було нагоди навіть дізнатись її ім’я, особливо в цьому гармидері, коли біля неї плакала родина, новонароджена дитина волала, наче її різали, а надворі трунар грюкав своїм молотком. У вівторок, після чотирьох днів лихоманки, яка почалася під час народження сина, Ребекка спочила з миром, але лише після того, як Роза була змушена терпіти сморід, викликаний струпами, які гнили, та рідиною з-поміж її ніг, яка просочувалася крізь ковдру назовні. Усе відділення було просякнуте жахливим запахом поту, пропасниці та гною. Пізно вночі, коли стогін помираючих душ лунав коридорами, Роза здригнулася й прокинулася після тривожного напівсну. Дівчина зауважила, що реальність була гіршою за її нічні жахіття. Лише коли вийшла на лікарняне подвір’я і вдихнула на повні груди холодне туманне повітря, Роза позбулася відчуття бруду, яким дихала всередині.

Але вона мала повертатись до тих жахів. До своєї сестри.

— Знову дзвін, — прошепотіла Аурнія, її запалі очі були напівзаплющені, — яка бідолашна душа цього разу?

Роза подивилась углиб відділення, де завіса була поспіхом натягнута довкола одного з ліжок. Кілька хвилин тому вона бачила, як сестра Мері Робінсон принесла маленький стіл і поклала на нього свічки та розп’яття. Вона не бачила священника, але чула його бурмотіння за завісою та запах воску, що плавився на свічках.

— Великим милосердям своїм хай Господь пробачить тобі усі гріхи твої...

— Хто? — знову спитала Аурнія. Занепокоєна, вона спробувала підвестися, щоб подивитися через ряд ліжок.

— Боюся, що це Бернадетта, — промовила Роза.

— О! О, ні!

Роза стисла руку сестри.

— Можливо, вона ще жива. Є невелика надія.

— А дитина? Що з дитиною?

— Хлопчик здоровий. Хіба ти не чула, як він плакав у колисці сьогодні вранці?

Аурнія, зітхнувши, знову опустилася на подушку, а в її диханні було чутно жахливий аромат смерті, наче тіло її гнило зсередини, а органи розкладалися.

— Це вже хоч якась утіха.

— Утіха? Те, що хлопчик зростатиме сиротою? Те, що його мати провела свої останні три дні, скиглячи від болю в животі, роздутому через пологову лихоманку?

Роза бачила забагато таких «утіх» за останні сім днів. Якщо це було прикладом Його милосердя, то вона не хотіла мати з Ним нічого спільного. Але вона не висловлювала цього богохульства вголос у присутності сестри. Лише віра підтримувала Аурнію всі ці місяці, що минули від образи, якої завдав їй чоловік, усі ці ночі, коли Роза чула її тихі ридання через ковдру, яка висіла між їхніми ліжками. Що доброго отримала бідолашна Аурнія за свою віру? Де був Бог усі ті дні, коли вона даремно намагалася дати життя своєму первістку?

Якщо ти чуєш молитви доброї жінки, Боже, то чому покинув її в стражданнях?

Роза не очікувала на відповідь, її і не могло бути. Усе, що вона почула, було безглузде бурмотіння священника за завісою, яка ховала ліжко Бернадетти.

— Ім’ям Отця і Сина, і Святого Духа хай розсіються сили диявола наложінням рук моїх і заступництвом благої Діви Марії, Матері Божої.

— Розо, — прошепотіла Аурнія.

— Так, люба.

— Я дуже боюся, що прийшов і мій час.

— Який час?

— Священника. Час сповіді.

— Які незначні гріхи тебе можуть турбувати, люба? Ти вважаєш, що Він не бачить твоєї доброчесності?

— О, Розо, ти не знаєш усього, у чому я винна. Усього, у чому я соромлюся зізнатися тобі. Я не можу померти без...

— Не кажи мені про смерть! Ти не маєш опускати руки! Ти маєш боротися!

Аурнія відповіла зі слабкою посмішкою і потяглася, щоб узяти сестру за руку:

— Моя маленька Розі. Ти ніколи нічого не боїшся.