Серед темної ночi

— А кого ж, як не ту свiтопоганку Левантину, бодай би її всю болячками взяло? Покинула мене саме в жнива.

— Еге, вже й не вернеться, кумо! — вiдказала Вiвдя. — Кажуть, у баби Олiйнички з дочкою лежить.

— Та невже? От я ж їй дам!.. I хоч робота аж кричала, а Стручиха так i метнулась iз двору.

— Куди ти, дурна? Куди? — кричав Струк, але не помагало: розпалившися, баба бiгла вулицею як скажена. Струк подивився їй услiд, плюнув: — Ну й бiсового заводу!.. З гадючих спинок iзшита!..

А Стручиха тим часом уже була далеко. Вбiгла до Олiйнички в хату така люта, що забула й поздоровкатися з господинею. Левантина лежала на полу, бiля неї дитина. Старенька сухорлява бабуся поралась по хатi.

— А, ти тут, голубочко! — зашипiла Стручиха до Левантини. — Бач, як по-панському вилежуються! Людям жнива, а вони вiдпочивають, нажирувавшися з паничем, та з ляльками панькаються? Що ж, панича чи панночку — яку цяцю набiгали? Бодай би воно тобi попухло!

— Ось слухайте, Секлето, — озвалася до неї поважно бабуся. — Ви не кричiть так! Це вам не своя хата, а чужа. Та й дитини не займайте, бо воно вам нiчим не винне. Воно як янголятко, а ви до нього з нечистим словом. Ось як видужає Левантина, тодi вже з нею будете говорити. А тепер або сiдайте та гомонiть по-людському, або йдiть собi з богом!

— А бодай би вас усiх лиха година забрала! — крикнула Стручиха i прожогом кинулася з хати, грюкнувши дверима так, що й шпаруни посипались.

Уже ж i лаяла вона Левантину кожному, з ким стрiвалася цими днями! Баби похитували головами й казали:

— Боже мiй, який свiт настав! Таке молоде, а таке непоштиве! Як ми були молодi…

I вони починали хвалитися, якi то вони гарнi та звичайнi були замолоду i як тодi все добре було, а не так, як тепер, що парубок iз дiвчиною тiльки моргнули одне на одного — вже й дитину нарядили.

Судили Левантину, глузували з неї, а таких, що жалiли, було мало. Жалiв i парубок один.

Цей один був Зiнько.

Несмiливий з дiвчатами, так вiн i не зважився тодi заняти Левантину, а там заняв її Роман. Ночуючи часом iз ним удвох, вiн помiтив, що той кудись уночi ходить, а одного разу побачив його з Левантиною i зрозумiв, що до неї саме протоптав Роман стежку.

I йому зробилося жалко й сумно…

А далi почали про Левантину та про Романа говорити всячину, надто як той пiшов з села. Зiнько почував, що цьому може бути й правда, i знов йому стало сумно й жалко дiвчини. Стрiвши її одного разу саму, хотiв поговорити з нею. Та вона засоромилася, щось нашвидку вiдказала i втекла. З того часу обминала його.

А тепер вiн дочувся, що сталося. I сам не знав через вiщо, а обняв його такий жаль, мов за сестрою рiдною. Пропала дiвчина! Загризуть її, заклюють. I як же не грiх Романовi, що занапастив її? Занапастив i кинув, бо це вже видко, що вiн до неї не вернеться. За що загине молоде, нiчим не винне життя дiвоче? Йому б красуватися та пишатися, як квiтцi пiд теплим сонечком, а от же мусить гинути.

I дедалi Зiньковi все жалчiше та жалчiше Левантини було. I немов усе кращою та дорожчою вона йому ставала. Вiн i сам не знав, чого це йому так, що вiн не спить ночами i все думає про Левантину. Думає, як би лиховi запобiгти, як би їй допомогти… Але як би ж? Коли б вiн знав!

Пiти в город, знайти Романа, розказати йому про все, посоромити, щоб вiн вернувся та взяв її? Такий Роман, що послухається! Нiчого з того не буде! Та кажуть же, що його й немає в цьому городi, що вже подався кудись.

А без його — хто тепер її вiзьме? Ще добре, коли знайдеться який старий удiвець з купою дiтей, то хоч за їм поневiрятиметься. А то й того не буде. Бо хто ж таких бере?

Але ж хiба то по правдi? Хiба вона така негарна дiвчина? Хiба цього не може бути з кожною? А вона ж ще й сирота: нiкому було її доглянути, напутити, остерегти. Може, вона багато лiпша, нiж якi дiвчата, що чесними замiж пiшли, тiльки що поняла вiри такому… Дак чому ж би не знайшовся такий чоловiк, що взяв би її?

Тому, що не всi так думають, як вiн.

Ну, а вiн думає так, як треба, то… Чому б вiн не мiг її взяти?

Вiн почав думати про це, i чого не могло зробити молоде парубоцьке почування, те робив тепер глибокий людяний жаль…

Але ж вона любить Романа! Чи любить же? Тепер, як уже побачила, який вiн єсть?

Зiнько мiг би бути щасливий з нею, та й їй було б добре.

А смiятимуться з нього?

От так! А хiба не смiються з того, що вiн горiлки не п'є?

I дедалi вiн думав, то вже бiльше й бiльше йому здавалося, що так i треба зробити.

Довiдавшися, що Левантина вже встала з пологiв, вiн перечасував кiльки днiв, а тодi пiшов до неї.

Баби Олiйнички в хатi не було, як Зiнько туди прийшов, а Левантина саме сповивала дитину. Побачивши парубка, страшенно збентежилася, почервонiла i не знала, що їй робити й казати.

— Здорова була. Левантине! — промовив до неї Зiнько, але в неї тiльки губи заворушилися, щоб одповiсти на привiтання, а вимовити нiчого не могла.

— А що, баби нема дома? — питав далi парубок.

— Нема…ледве вимовила дiвчина.

— То й добре: менi її й не треба, бо я прийшов не до неї, а до тебе, Левантине…