Шагренева шкіра

Уявіть собі худого, зсохлого дідка в чорному оксамитовому халаті, підперезаному грубим шовковим шнуром. На голові — теж чорна оксамитова шапочка, з-під неї вибивалися довгі сиві пасма, що чітко окреслювали чоло. Халат огортав тіло, наче просторий саван, і через те видно було тільки вузьке бліде обличчя. Якби не кощава рука, схожа на палицю, вгорнену в тканину, — старий підняв її, щоб спрямувати на юнака все світло лампи, — здавалось би, що обличчя висить у повітрі. Сива борода клинцем закривала підборіддя цього дивного створіння, надаючи йому схожості з отими іудейськими головами, що їх обирають за натуру художники, бажаючи зобразити Мойсея. Губи були такі безбарвні й тонкі, що доводилося придивлятись, аби добачити рот, ніби прорізаний на білому обличчі. Високий зморшкуватий лоб, землисті запалі щоки, невблаганна суворість маленьких очей без вій і брів справляли таке враження, ніби це «Міняйло» Герарда Доу[28] зійшов з полотна. Інквізиторська проникливість, що ховалася в зморшках на щоках та круг очей, виказувала глибоке знання життя. Навряд чи хто зміг би обдурити цього чоловіка, що неначе мав хист читати думки в глибині найпотайніших душ. Звичаї всіх народів світу та їхня мудрість відбивались на його холодному обличчі так само, як вироби всього світу були нагромаджені в запилюжених залах його крамниці. Ви прочитали б у них ясний спокій Бога, який бачить усе, або горду силу людини, яка бачила все. Художник, відтворивши ці два різні вирази двома мазками пензля, зробив би з цієї постаті прекрасний образ Предвічного Отця або глузливу маску Мефістофеля, бо на його чолі й у похмурих зморшках біля уст видно було верховну міць. Пригнітивши всі людські муки своєю безмірною владою, цей чоловік напевне вбив і земні радощі. Кандидат у мерці затремтів, відчувши, що цей старий дух живе в сферах, чужих цьому світові, і живе там самотньо, без радощів, бо вже не має ілюзій, і без скорботи, бо вже не знає втіх. Старий стояв прямо, нерухомий, непохитний, мов зірка серед осяйної мли. Його зелені очі, сповнені якогось спокійного лукавства, неначе освітлювали душевний світ, як його лампа освітлювала цей таємничий кабінет.

Таке було дивне видовище, що приголомшило юнака, заколисаного думками про смерть та фантастичними образами в ту мить, коли він розплющив очі. Якщо він був ніби очманілий, якщо дозволив на мить повірити у цю мару, немов дитина в няньчину казку, то цю помилку слід приписати тому туманові, в який сповили його життя і свідомість похмурі роздуми, збудження роздратованих нервів, жорстока драма, сцени якої давали йому болісну насолоду, подібну до тієї, що міститься в дрібочці опію. Це видіння постало перед ним у Парижі, на набережній Вольтера в дев’ятнадцятому сторіччі, в такі часи й у такому місці, де магія, певне, була неможлива. Перебуваючи по сусідству з тим будинком, де помер бог французького скептицизму[29], бувши учнем Гей-Люссака й Араго[30], зневажаючи ті жонглерські штучки, до яких удаються можновладці, наш незнайомець, напевне, скорився тільки тим поетичним чарам, до яких ми часто вдаємося, ніби щоб утекти від убивчих істин і випробувати могутність Бога. Отже, він затремтів перед цим світлом і перед цим стариганом, схвильований нез’ясовним передчуттям якоїсь дивної могутності; але це хвилювання було подібне до того, що ми відчували перед Наполеоном або взагалі відчуваємо в присутності якоїсь великої людини в блиску її геніальності й слави.

— Пан бажає побачити образ Ісуса Христа роботи Рафаеля? — чемно запитав старий; у звучності його чистого й виразного голосу було щось металічне.

І поставив лампу на уламок колони так, щоб усе світло падало на скриню.