Шагренева шкіра

Почувши священні імена Ісуса Христа й Рафаеля, юнак мимохіть зацікавлено скинувся, а старий, очевидно, цього й чекав, бо вмить натиснув на пружинку. Враз панель з коштовного дерева нечутно опустилась і відкрила полотно, яке вкинуло незнайомця в захват. Побачивши безсмертний твір, він забув усі дивовижі крамниці, примари свого сну, знову став людиною й розпізнав у старому людину в плоті, цілком живу, а не примарну, й повернувся до реального світу. Ласкава турбота, солодкий спокій божественного обличчя зразу вплинули на нього. Якісь пахощі пролилися з неба, заспокоївши пекельні муки, що палили його нутро. Голова Спасителя неначе виступала з мороку, відтвореного чорним тлом; ореол із проміння ясно мерехтів круг його волосся, з якого неначе лилося це світло; на чолі, в обличчі світилася промовиста певність, що била з кожної рисочки якимись усепроникними флюїдами. Червоні губи ніби промовляли слово «життя», і глядач вслухався в його священне відлуння, чекав від нього чудесних притч, питав його про майбутнє, віднаходив у прикметах минулого. Євангеліє неначе виливалося зі спокійної простоти цих прекрасних очей, у яких знаходили втіху збурені душі. Одне слово, всю католицьку релігію можна було прочитати в лагідній усмішці, що ніби виражала той принцип, у якому вона підсумовується: «Любіть одне одного!» Ця картина надихала на молитву, спонукала до прощення, глушила себелюбство, будила всі заснулі чесноти. Поділяючи чарівну силу музики, твір Рафаеля занурював вас у владу спогадів, і тріумф його був цілковитий: глядач забував про художника. Це чудо ще підсилювалося могуттю світла: часом видавалося, наче голова пливе в далині, на ложі якоїсь хмари.

— Я заплатив за це полотно стільки золотих монет, скільки на ньому помістилося, — холодно мовив торговець.

— Що з того! Треба вмирати! — вигукнув юнак, прокинувшись із марення. Останні слова старого вернули його до власного фатуму, і шляхом невловних висновків він скотився з висот останньої надії, за яку ще чіплявся.

— О, о! Я все-таки недарма тобі не довіряв! — вигукнув старий, ухопив юнака за обидві руки й стиснув зап’ястки в одній своїй, наче в кліщах.

Незнайомець сумно всміхнувся цій помилці й лагідно сказав:

— Не бійтесь, не бійтесь, ідеться про моє життя, а не про ваше... Чом би мені не признатись у невинній витівці? — повів він далі, подивившись на стривоженого старого. — Дожидаючи ночі, щоб утопитись непомітно, я зайшов подивитись на ваші скарби. Хто б не дарував цю останню втіху людині, причетній до науки й поезії?

Підозріливий торговець проникливим оком дививсь на сумне обличчя фальшивого покупця, слухаючи його. Швидко заспокоєний його скорботним голосом, а може, прочитавши на поблідлому обличчі знаки похмурої долі, що так недавно кинули в дрож гравців, він відпустив руки; але підозра, що свідчила про найменше сторічний життєвий досвід, не зовсім згасла: він недбало простяг руку до буфета, ніби щоб зіпертись на нього, і сказав, беручи з нього стилета:

— Ви що, вже три роки служите позаштатно в державній скарбниці, не отримуючи плати?

Невідомий не міг стримати усмішки й відмахнувся.

— Ваш батько надто гостро висварив вас за те, що ви народились на світ, чи ви, може, втратили честь?

— Якби я й погодився втратити її, то не став би вмирати.

— Вас освистали в театрі «Фюнамбюль», чи, може, вам довелося складати непристойні пісеньки, щоб оплатити похорон своєї коханки? Може, ви захворіли жадобою золота? Чи хочете вбити нудьгу? Одне слово, що примушує вас умерти?

— Не шукайте пояснення моєї смерті в буденних причинах, що ними пояснюється більшість самогубств. Щоб не змальовувати перед вами нечуваних страждань, які важко описати словами, я вам скажу тільки, що опинився в найтяжчих, найганебніших, найприкріших злиднях. І я не хочу, — додав він з несамовитою гордістю, що не узгоджувалася з попередніми словами, — канючити ані допомоги, ані розради.

— Кхе! Кхе! — прокректав старий, наче протріщав тріскачкою. Тоді заговорив знову: — Не силуючи вас благати мене, не змушуючи вас червоніти, не давши вам жодного французького сантима, чи левантійського парата, чи сіцілійського тарена, чи німецького гелера, чи російської копійки, чи шотландського фартинга, ані жодної сестерції чи обола стародавнього світу, й жодного піастра нового світу, не пропонуючи вам анітрохи золота, срібла, паперових грошей, цінних паперів, я хочу зробити вас багатшим, могутнішим і впливовішим, ніж міг би стати будь-який законний монарх.

Юнак вирішив, що цей старий уже здитинів, і мовчав остовпіло, не знаючи, що відповісти.

— Оберніться, — сказав торговець і, раптом схопивши лампу, спрямував світло на стіну навпроти картини. — І гляньте на оцю шагреневу шкіру, — додав він.