Шагренева шкіра

— Я присвятив своє життя науці й мисленню, але вони не спромоглися навіть прогодувати мене, — відповів юнак. — Я не хочу ошукуватись ані провіщенням, гідним Сведенборга[32], ані вашим східним амулетом, ані вашими милосердними зусиллями, добродію, затримати мене у світі, де існування стало для мене неможливим. Так ось, — додав він, судомно стискаючи талісман у руці й дивлячись на старого. — Я хочу розкішного, царського бенкету, справжньої вакханалії, гідної наших часів, часів довершеності! Щоб мої співтрапезники були молоді, дотепні, без забобонів, веселі до безумства! Щоб вина лились одне за одним, щораз міцніші, щораз іскристіші, і щоб ми були п’яні цілих три дні! Щоб ця ніч цвіла жагучими жінками! Я хочу, щоб нас підхопила в свою колісницю, запряжену четвернею, гульня, шалена, розгнуздана, і помчала геть від нудьги цього світу, щоб кинути на незнані береги, щоб душі підносились до неба або поринали у твань, і мені дарма, чи вони підносяться, чи падають! Отож я наказую цій похмурій силі стопити для мене всі радощі в одну. Так, я хочу охопити всі втіхи неба й землі в одні останні обійми і вмерти. Ще я хочу після пиятики античних пріапей, і співів, щоб мертвих розбудили, і поцілунків, поцілунків без кінця, щоб звук їхній лунав по Парижу, як тріск пожежі, й будив подружжя, й надихав їх палючою жагою, вертаючи молодість усім, навіть сімдесятирічним!

Регіт з уст дідка залунав у вухах молодого безумця, наче пекельний рев, і владно змусив його замовкнути.

— Ви гадаєте, — сказав торговець, — що моя підлога враз розступиться, аби пропустити столи з розкішною сервіровкою і гостей з іншого світу? Ні, ні, молодий шаленцю. Ви підписали угоду, цим усе сказано. Відтепер ваші бажання будуть скрупульозно задовольнятись, але коштом вашого життя. Коло ваших днів, окреслені цією шкірою, звужуватиметься відповідно до сили й числа ваших бажань, від найскромніших до найбуйніших. Брамін, від якого я маю цей талісман, колись пояснив мені, що він діє в таємничій згоді з долею й бажаннями його власника. Ваше перше бажання дуже просте, я міг би його задовольнити, але я полишаю його здійснення подіям вашого нового життя. Адже ви хотіли померти? Що ж, ваше самогубство тільки відклалося.

Незнайомець, здивований і майже роздратований тим, що цей дивний стариган, чий напівдоброчинний намір виразно виявився в цих глузливих словах, весь час глузує з нього, вигукнув:

— Побачимо, пане мій, чи зміниться моя доля, поки я йтиму набережною. Та коли ви не кепкуєте з нещасного, я, щоб помститись за таку фатальну послугу, бажаю вам закохатись у танцівницю! Ви тоді зрозумієте щастя гульні і, може, процвиндрите всі багатства, що їх так по-філософському зберігали.

Він вийшов, не слухаючи, як тяжко зітхнув старий, перейшов усі зали і спустився сходами в супроводі пикатого продавця, що марно силкувався присвічувати йому: він біг швидко, наче заскочений на гарячому злодій. Засліплений якимсь маренням, він навіть не відчував неймовірної піддатливості шагреневої шкіри, яка, зробившись м’якою, ніби лайка, скрутилась у його шалено зціплених пальцях і помістилася в кишені його сюртука, куди він майже машинально сховав її. Вибігаючи з дверей крамниці на вулицю, він наштовхнувся на трьох юнаків, що йшли, взявшись попід руки.

— Тварюка!

— Йолоп!

Такі були вишукані привітання, що ними вони обмінялись.

— О! Це ж Рафаель!

— Чудово! Ми тебе шукаємо.

— Що? Це ви?

Ці три дружні вигуки пролунали зразу ж за лайкою, коли світло з розгойданого вітром ліхтаря освітило їхні сторопілі обличчя.

— Друже мій! — сказав Рафаелеві юнак, якого він трохи не збив з ніг. — Ходімо з нами.

— Куди?

— Ходімо, розкажу дорогою.

Хіть-не-хіть Рафаель опинився у веселому гурті друзів, що, вхопивши його попідруч, попрямували до мосту Мистецтв.

— Любий мій, — повів далі той самий юнак, — ми вже з тиждень скрізь тебе шукаємо. В твоєму високошановному пансіоні «Сен-Кантен», де, до речі, красується та сама вивіска з чорних і червоних літер, що й за часів Жан Жака Руссо, твоя Леонарда[33] сказала нам, ніби ти поїхав на село. Хоча ми й не були схожі на людей, що прийшли по гроші: судових виконавців, кредиторів тощо. Та дарма! Растіньяк учора бачив тебе в Італійській опері, і ми знов наважились шукати, чи не ховаєшся ти на якомусь дереві на Єлісейських Полях або чи не пішов ночувати за два су в один з тих доброчинних домів, де сплять жебраки, спираючись на натягнені мотузки, або чи не прихистився ти більш вигідно в чиємусь будуарі. Ніде ми тебе не знайшли, ні серед в’язнів Сент-Пелажі, ні в Ла-Форсі. Ми ретельно обстежили міністерства, Оперу, кав’ярні, бібліотеки, префектури, журналістські бюро, ресторани, театральні фойє — одне слово, всі добрі й погані місця в Парижі; ми вже нарікали, що втратили людину так різнобічно обдаровану, щоб з однаковим правом опинитись хоч при дворі, хоч у в’язниці. Ми вже радились, чи не канонізувати тебе, як героя Липневої революції, і, слово честі, шкодували за тобою.