Шагренева шкіра

— Га? — перепитав Рафаель таким наївним тоном, що всі ті письменники, надія молодої Франції, зареготали. — Я думаю про те, друзі мої, що ми збираємося стати дуже великими негідниками! Донині ми віддавалися неподобствам між двома чарками, ми судили про життя сп’яну, ми оцінювали людей і події, перетравлюючи обід. Невинні на ділі, ми були зухвалі на словах; але відтепер, позначені розпеченим тавром політики, ми збираємось увійти в велику каторжну в’язницю й позбутись там ілюзій. Адже й тому, хто вірить тільки в диявола, дозволено шкодувати за юнацьким раєм молодості, часами невинності, де ми побожно розкривали рота перед добрим священиком, щоб причаститися святим тілом нашого спасителя Ісуса Христа. Ох, мої добрі друзі, коли ми мали стільки втіхи від своїх перших гріхів, то це тому, що не були ще позбавлені докорів сумління, які прикрашували й присмачували їх, а тепер...

— Е! Тепер... — відказав перший співрозмовник. — Тепер нам лишається...

— Що? — спитав другий.

— Злочин...

— Ось слово, високе, як шибениця, і глибоке, як Сена, — зауважив Рафаель.

— Е, ти не зрозумів мене. Я говорю про злочини політичні. Сьогодні з самого ранку я заздрю тільки життю змовників. Не знаю, чи доживе ця фантазія до завтра, але цього вечора безбарвне життя нашої цивілізації, одноманітне, як рейки залізниці, сповнює моє серце огидою! Мене ваблять такі злигодні, як ті, що їх зазнали французи, коли відступали від Москви, тривоги «Червоного корсара»[40], життя контрабандистів. Оскільки у Франції вже нема ордену картезіанців, я б хотів принаймні до Ботані-бею[41] — чогось ніби лікарні, призначеної для маленьких лордів Байронів, які, зіжмакавши життя, мов серветку після обіду, не мають більше чого робити — хіба що розпалити пожежу у себе в країні, прострелити собі голову, влаштовувати республіканські змови або вимагати війни...

— Емілю, — палко сказав Рафаелів сусід промовцеві-мізантропові, — якби не Липнева революція, я став би священиком, жив тваринним життям у якомусь глухому селі і...

— І щодня читав би требника?

— Так.

— Хвалько!

— Адже ми читаємо газети.

— Непогано — як на журналіста. Але мовчи, адже юрба навколо нас — це все наші передплатники. Журналістика — це, бач, релігія сучасного суспільства, і в ній є поступ.

— Який же?

— Ні первосвященики не мусять вірити, ні народ...

Розмовляючи отак, ніби славні люди, що давно вже знали «Dе viris illustribus»[42], вони дійшли до одного будинку на вулиці Жубера.

Еміль був журналіст, що здобув неробством більше слави, ніж інші — удачами. Сміливий критик, дотепний і ущипливий, він мав усі чесноти, що могли вжитися з його вадами. Відвертий, глузливий, він міг у вічі сказати тисячу епіграм приятелеві, якого позаочі захищав відважно й чесно. Він глузував з усього, навіть зі свого майбутнього. Завжди без грошей, він, як усі більш-менш здібні люди, весь час перебував у якихось невимовних лінощах, а зненацька міг кинути слово, варте цілої книжки, людям, у яких не було в книжках жодного живого слова. Щедрий на обіцянки, яких ніколи не справджував, він зробив зі своєї удачі й своєї слави подушку, щоб спати на ній, таким чином ризикуючи на старість опинитись у шпиталі. Проте — за друзів готовий був на смерть, вихвалявся своїм цинізмом і, простосердий, як дитя, працював тільки з натхнення або з прикрої необхідності.

— Тут, за висловом метра Алькофрібаса[43], і нам дещиця перепаде з бенкетного столу, — звернувся він до Рафаеля, показуючи на ящики з квітами, що оздоблювали зеленню сходи й сповнювали повітря пахощами.

— Я люблю передпокої, добре натоплені й оздоблені багатими килимами, — відповів Рафаель, — Це — рідкість у Франції. Тут я наче відроджуюсь.

— А нагорі будемо пити й сміятися, мій бідний Рафаелю. Та ще й як! — вигукнув Еміль. — Я сподіваюся, що ми будемо переможцями й ступатимемо по всіх цих головах.