Шагренева шкіра

Рафаель дійшов із друзями до мосту Мистецтв і, не слухаючи їх, задивився з нього на Сену, каламутні води якої відбивали вогні Парижа. Над цією річкою, в яку він так недавно хотів кинутись, пророцтво старого здійснилось: година його смерті з волі фатуму відклалась.

— І ми за тобою справді шкодували! — вів далі його приятель. — Ішлося про одну комбінацію, до якої ми б тебе залучили як людину визначну, тобто людину, яка вміє не зважати ні на що. Фокус, який полягає в тому, що конституційний горіх щезає з-під королівського келиха, сьогодні, любий мій, виконується так поважно, як іще ніколи досі. Мерзенна монархія, повалена героїзмом народу, була розпусною повією, з якою можна сміятись і бенкетувати, зате Батьківщина — це сварлива й доброчесна дружина, і нам доводиться хіть-не-хіть приймати її розмірені пестощі. Влада, як ти знаєш, перейшла з Тюїльрі до журналістів, а бюджет переселився з Сен-Жерменського передмістя на Шосе д’Антен[34]. Та ось чого ти, може, ще не знаєш! Уряд, тобто аристократія банкірів і адвокатів, які сьогодні роблять з батьківщини те, що колись священики робили з монархії, відчули необхідність містифікувати добрих французів новими словами й старими ідеями, на взірець філософів усіх шкіл та спритників усіх часів. Ідеться про те, щоб прищепити народові королівсько-національні переконання, довівши, що він буде щасливіший, сплативши мільярд двісті мільйонів і тридцять три сантими вітчизні, представленій панами таким і таким, ніж мільярд сто мільйонів дев’ять сантимів королю, що каже «я» замість «ми». Одне слово, засновується газета, озброєна двома чи трьома сотнями тисяч франків, з метою створити опозицію, яка вдовольнить невдоволених, не зашкодивши раціональному урядові короля-громадянина[35]. Отож коли ми глузуємо зі свободи так само, як з деспотизму, з релігії, з безвірництва, і коли для нас вітчизна — це столиця, де ідеї розмінюються й продаються по стільки й стільки за рядок, де кожен день приносить смачні обіди й численні видовища, де кишать продажні розпусниці, де вечері закінчуються аж уранці, де кохання наймається, мов візницький екіпаж, коли Париж завжди буде найчарівнішою з усіх батьківщин — батьківщиною втіхи, свободи, розуму, гарних жінок, пройдисвітів, доброго вина, де жезл влади ніколи не відчувається надміру, бо ми стоїмо близько до тих, у кого він у руках... ми, справжні поклонники бога Мефістофеля, найнялись перефарбовувати громадську думку, перевдягати акторів, прибивати нові дошки до урядової буди, підносити ліки доктринерам, валити старих республіканців, підновлювати бонапартистів і постачати харчами центр, — при умові, що нам буде дозволено потихеньку сміятися з королів і з народів, увечері не конче дотримуватися своїх уранішніх переконань і жити веселим життям, як Панург[36], або на східний лад валятися на м’яких подушках. Ми вирішили вручити тобі кермо влади від цієї макаронічно-бурлескної імперії, а тому поведемо тебе на обід, улаштований засновником згаданої газети, відставним банкіром, який, не знаючи, куди йому дівати своє золото, хоче розміняти його на дотепність. Тебе приймуть там як брата, ми проголосимо тебе королем вільнодумців, які нічого не бояться й проникливо вгадують наміри Австрії, Англії й Росії, ще перше ніж у Росії, Англії чи Австрії виникнуть ті наміри! Так, ми призначимо тебе владарем отих розумових сил, що дають світові Мірабо, Талейранів, Піттів, Меттерніхів — одне слово, всіх цих спритних Кріспінів[37], що розігрують між собою долю держав, як звичайні люди розігрують у доміно чарку кіршвасеру. Ми змалювали тебе як найвідважнішого борця, що будь-коли боровся віч-на-віч з розпустою, цією принадною потворою, яку прагнуть викликати на двобій усі сильні уми, ми навіть запевняли, що їй досі не пощастило перемогти тебе. Сподіваємося, що ти не підведеш нас. Тайфер, наш амфітріон[38], пообіцяв нам перевершити вбогі сатурналії[39] наших мізерних сучасних Лукуллів. Він досить багатий, щоб унести велич і в дрібниці, елегантність і грацію — в розпусту. Чуєш, Рафаелю? — спитав, урвавши цей потік слів, промовець.

— Так, — відповів юнак, не стільки здивований здійсненням своїх бажань, скільки природністю, з якою перепліталися події.

Він ще не міг повірити у вплив надприродних сил, і його чудували випадковості людської долі.

— Щось ти нерадо кажеш «так», ніби думаєш про смерть свого дідуся, — зауважив один з його сусідів.