Шагренева шкіра

— Що в цій скрині? — спитав він, підійшовши до великого приміщення, останнього нагромадження бойової слави, людських зусиль, оригінальностей, багатств, і показав пальцем на велику чотирикутну скриню з палісандрового дерева, підвішену на срібному ланцюгу.

— E! Ключ у хазяїна, — з таємничим виглядом відповів гладкий продавець. — Якщо ви хочете побачити цей портрет, я вже наважусь потурбувати хазяїна.

— Наважитесь? — здивувався юнак. — Невже ваш хазяїн — якийсь владар?

— Не знаю... — відповів продавець.

Якусь хвильку вони дивились один на одного, обидва зчудовані. Зрозумівши мовчанку невідомого як побажання, служник зоставив його самого в кабінеті.

Чи поринали ви коли в безмежність часу й простору, читаючи геологічні праці Кюв’є? Захоплені його генієм, чи спускались ви в бездонну прірву минулого, ніби підтримувані рукою чарівника? Коли в різних шарах і верствах під каменярнями Монмартра чи скелями Уралу знаходять оті тварини, чиї скам’янілі рештки належать допотопним часам, душа жахається, бо мусить осягти мільярди років, мільйони народів, які забула не тільки квола людська пам’ять, а й непорушні божественні легенди, ті мільйони, прах яких відклався на поверхні земної кулі й утворив дві п’яді грунту, що дають нам хліб і квіти. Чи не був Кюв’є найбільшим поетом нашої доби? Лорд Байрон гарно відтворив словами деякі душевні порухи; але наш безсмертний природознавець відтворив світи по вибілених кістках, відбудував, наче Кадм[25], цілі міста з зубів, знову населив тисячі лісів усіма дивовижами зоології, розшукавши їх у кількох уламках кам’яного вугілля, відновив цілі поріддя гігантів з однієї ноги мамонта. Ці образи підносяться, виростають, заселяють простори відповідно до свого колосального зросту. Він — поет у своїх цифрах, він велетень, коли пише нуль після сімки. Він будить небуття, не вимовляючи отих штучних магічних слів, він розкопує грудку гіпсу, помічає там якийсь відбиток і гукає вам: «Гляньте!» І враз мармур стає живою істотою, смерть — життям, цілий світ розкривається! Після незліченних династій велетенських створінь, після племен риб і кланів молюсків, нарешті з’являється рід людський, що виродився з раси велетнів, можливо, винищеної Творцем. Натхнені думкою вченого, що заглянув у давні часи, ці мізерні люди, народжені вчора, можуть проникнути в хаос, співати гімн без кінця й змалювати собі історію Всесвіту, наче якийсь Апокаліпсис[26] у минулому. Споглядаючи це жахливе воскресіння, викликане голосом однієї людини, ми проймаємось жалем до тієї крихітки, явленої нам серед безмежжя, позбавленого назви, спільного для всіх світів, яке ми називаємо часом. Ми питаємо себе, придавлені руїнами стількох світів: яке пуття з нашої слави, нашої ненависті, нашої любові? І чи варто брати на себе тягар буття, щоб стати непомітною цяткою в давнині? Вирвані з коренем із нашої сучасності, ми мертві, аж поки ввійде слуга й скаже: «Пані графиня сказала, що вона на вас чекає».