Шагренева шкіра

«Йолопи, — вигукнув він, — називають таку поведінку інтриганством, а моралісти її засуджують як марнотратне життя. Не слухаймо людей, а спитаймо себе: які результати? Ти працюєш? Ну що ж, ти ніколи нічого не матимеш. А я годжусь на все, хоч нічого не вмію, я ледачий, мов байбак, а проте досягну всього. Я пропихаюсь, я штовхаюсь, і мені дають дорогу; я вихваляюсь — і мені вірять; я позичаю гроші — і мені їх дають! Марнотратство, любий мій, це політична система. Життя людини, зайнятої тим, як прогайнувати своє багатство, часто буває спекуляцією, така людина вкладає свої капітали в друзів, у розваги, в покровителів, у знайомих. Комерсант ризикує мільйоном, двадцять років не спить, не п’є, не розважається; він висиджує свій мільйон, він пускає його в обіг по всій Європі, він нудиться, він віддається під владу всіх демонів, яких лишень придумали люди; а потім — як я сам не раз бачив — банкрутує й лишається без жодного су, без доброго імені, без друзів. А марнотрат тішиться життям, він тільки поганяє своїх коней. Коли ж ненароком утратить свій капітал, то має ще шанси дістати посаду збирача податків, вигідно одружитися, стати помічником міністра або послом. У нього ще лишилися друзі, репутація, без грошей він не буває. Знаючи пружини вищого світу, він натискає їх, як йому вигідно. Ну як, моя система логічна, чи я, може, зсунувся з глузду? Чи не в цьому мораль комедії, яка щодня розігрується в світі? Твоя праця докінчена, — сказав він по паузі, — ти маєш незмірний талант! Отже, треба тобі починати з моєї вихідної точки. Самому забезпечити свій успіх — так певніше. Ти маєш укласти спілку з різними гуртками, завоювати балакунів. Я хочу бути співучасником твоєї слави, а тому стану ювеліром, щоб уставляти діаманти в твою корону. Задля початку, — сказав він, — приходь завтра ввечері. Я тебе поведу до одного дому, куди ходить весь Париж, наш Париж, Париж красень, Париж мільйонерів, знаменитостей і, нарешті, промовців-золотоустів. Коли ці люди схвалять якусь книжку, вона стає модною: може, вона й справді добра, але вони, даючи їй патент на геніальність, цього не знають. Коли ти маєш хоч трохи розуму, любий мій, то доля твоєї «Теорії» в твоїх руках, аби лише ти збагнув теорію фортуни. Завтра ввечері ти побачиш прекрасну графиню Феодору, модну жінку».

«Я ніколи не чув про неї...»

«Ти справжній кафр! — засміявся Растіньяк. — Не знати Феодори! Самотньої жінки, що має понад двадцять чотири тисячі ліврів ренти, але не любить нікого — а, може, її ніхто не любить! Не жінка, а загадка — парижанка-напівросїянка[72], чи то росіянка-напівпарижанка! Жінка, в якої виходять у світ усі романтичні твори, що не попадають у друк, найвродливіша та найзнадливіша жінка Парижа! Ти навіть не кафр, ти щось середнє між кафром і твариною! Прощавай, до завтра!»

Він зробив пірует і зник, не дожидаючи моїх заперечень, бо не міг і подумати, що розумна людина може відмовитись від знайомства з Феодорою. Як пояснити чарівну силу імені? Феодора переслідувала мене, мов злочинна думка, з якою маєш намір погодитись. Якийсь голос казав мені: «Ти підеш до Феодори». Я міг як завгодно боротися з цим голосом, кричати йому, що він бреше, та він побивав усі мої міркування одним цим ім’ям: Феодора!